• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Блоги » Блог efim » Вселенське рівняння. Частина 4


реклама

Вселенське рівняння. Частина 4

27 Февраля 2021 14:32   Просмотров: 242
Метки:
Нравится Рейтинг поста: + 5

 

          Частина 4.

Астар. Переселення душі

Інженер сидів за столом у своєму службовому кабінеті. Інститут генетики розміщувався на кордоні заселеного анклаву, віддалік від міської метушні.

Тиша і спокій заміської хащі прихиляли до продуктивної праці, а справ назбиралося вище стелі. Астар любив усамітнюватись в просторому кабінеті, це була його домівка. У своєму особистому житлі генетик проводив мікроскопічний відсоток часу.

Домівка навіювала на ящура незносну нудьгу і відчуття спустошеності. На службі він часто затримувався допізна, бувало, що й до ранку.

Відверто кажучи, поспішати йому було нікуди, та і ні до кого. Ящур любив лише роботу, віддавав їй всього себе, без решток. Ще у дуже юному віці, коли такі ж діти, як і він сам, весело пустували у штучних басейнах, ящур вів себе надмірно розважливо. Навіть суворо, через що вихователі постійно доймали хлопчака запитаннями – хто його образив? А його ніхто не ображав, просто вже у цьому юному віці стали проявлятися риси характеру великого вченого, визнаного у багатьох наукових товариствах фахівця.

Робота була для нього усим: і домівкою, і родиною, і нащадками. Це було його життя. Тут ящур почував себе, так би мовити, «у своїй тарілці». Усвідомлював особисту важливість для спільної справи.

А вдома… Вдома на нього чекати було нікому. Його кохана дружина трагічно загинула. Вона також була інженером-генетиком, однокурсницею майбутнього приборкувача незвіданих світів. Яке ж у них було розкішне весілля! У невеликому, але доволі ошатному гніздечку молодої пари примудрялося вміщуватися пів інституту. Астар відтворював у пам’яті хвилини, коли він був по-справжньому щасливим.

А потім було відрядження на планету LPK № 2564800, за міжгалактичною класифікацією. Розвідники виявили там величезні поклади золота. Це був справжній тріумф їхнього дослідницького інституту, авангардну бригаду ледве не розірвали на сувеніри, коли повернулися. Така велика копальня за своїми покладами перевищувала з десяток планет схожого класу. Далі потрібно було заселити цей світ розумними гуманоїдами, навчити їх і лишити працювати в ім’я всесвіту. Очолити групу генетиків, через надмірну важливість проекту, доручили, звісно ж, йому.

У ті далекі часи він був молодим і активним, сповнений ентузіазму, і поривався у космос, за будь-якої причини. Аби тільки не сидіти без справи. А тут ще стільки щастя звалилося на його молоду голову. Вогонь у грудях запалахкотів іще сильніше. Астар поривався у бій. Скоріше підкорити цей новий світ. Заселити. Зробити із дикої планети достойного члена Ради світів.

Його молода дружина, зрозуміло, не побажала ні на хвилину розлучатися із коханим. І слід відмітити, що він був надзвичайно радий з цього. Тепер улюблена робота, окрім задоволення, приносила ще й  щастя.

Ящура непокоїла лише одна дрібниця. Оті два нулі у класифікаційному номері планети. Нулі у кінці позначали, що планета заселена надзвичайно агресивними формами життя. Два нулі – це дуже суттєво, а якщо б було три, то за інструкцією категорично заборонялося полишати звіздоліт. Генетик спробував м’яко, під різними приводами, відмовити кохану від цієї небезпечної мандрівки. Але щаслива молода дружина навіть слухати не стала. Закінчилося все трагічно: дослідний зразок, щось середнє між земним крокодилом і левом, вирвалось із клітки, і…

Служба стала домівкою Астара, а до рідного житла повертатися хотілося усе менше і менше. Якщо б було можливим, то він би попрохав керівництво заслати його у довічну експедицію – на роботі ящуру було значно легше.

Інженер сидів за чорним столом, що вирізали із цільного шматка природнього каменю, і розмірковував над ситуацією що склалася. Зрозуміло, Рада винесла резолюцію про чипізацію гуманоїдів на планеті Земля. І зрозуміло ж – з метою гуманності та збереження виду. Хто б сумнівався? Зробити з істот, які майже досягли рівня високих – безвідмовних виконавців чужої волі, було піком цинізму.

Але що він міг зробити? Ці блискучі тварюки справно виконували свою брудну справу. Працювали фахівці екстра-класу. Астар на практиці бачив наслідки їх руйнівних навіювань. Поряд із розвитком мозку і явного прогресу в науці, на планеті, яка стала для нього майже рідною, виростало і розмножувалося первісне мракобісся. Генетик тамуючи біль у серці спостерігав, як майбутні володарі всесвіту все більше  уподібнюються до своїх давніх предків; лишилося лишень шерстю обрости, і все – повне уподібнення.

Ці бридкі літаючі лампочки справу свою знали чітко. Навіювання не те що не припинялися, а навпаки посилювалися… Із року в рік людей все більше охоплювало релігійне божевілля. Як вони можуть вести себе так низько? Скільки праці, скільки часу було витрачено його групою не те, щоб із приматів, які сновигали деревами, зробити розумних істот. І що? Та нічого хорошого! Інтелект розумних, повадки приматів. Ще кілька десятків років впливу сіянь – і його підопічні у костюмах та платтях знову залізуть на пальми.

Астара постійно хвилювало одне питання: чому саме на цей світ нацькував своїх собак Світлий Володар? Що вони йому зробили? Так, сіяння були вселенським злом, ніхто і не сперечався. Але така увага до гуманоїдів цих зверхніх істот викликала все більш вагому підозру. Щось було з ними не так. Володар просто із-за цікавості нічого робити не стане, він семивінцево раціональний. А у цьому випадку за вимогою сіянь тричі збирав Раду Великих. Тут має бути логічне обґрунтування, обов’язково має бути!

Але намагатися про щось дізнатися у сіянь – це  все одно, що намагатися  розговорити  рештки давніх травоїдних гігантів. І то від кістяка можна дізнатися значно більше.

Їхні душі такі ж чорні, як і очі.

Значить, необхідно летіти на Землю. Тим паче, що резолюцію Високої Ради потрібно було комусь втілювати у життя. Постанова Великих не обговорювалася на всій території дослідженого всесвіту. Це була аксіома.

На планеті працювала численна група ящурів. Вони були вкорінені у всі провідні галузі людського життя: від оборони до сфери фінансів, а його наївні створіння були свято переконані, що це їх земні вожаки керують усіма провідними процесами. Проте, за що їм дорікати – діти є діти.

Астару належало відправитися на Землю і провести санкційовану Радою чипізацію. Ящур довго розмірковував з цього приводу. З одного боку, безперечно, це втручання у особистість. Але з другого – іншого виходу врятувати їх від зачистки не було. Сіяння взялися за цю планету не на жарт, інженер неодноразово вимагав від Ради адекватної реакції на їх злочини, проте високі вели себе бездіяльно, і він не нарікав їм за це. Конфліктувати із Володарем не бажав ніхто.

Що їм до якоїсь планети? Що їм до гуманоїдів, які поселилися на ній? У делегатів були свої світи, свої домівки. Астар був переконаний, що дев’ять десятих учасників цього з’їзду не зможуть вказати на сонячну систему в зірковому атласі. Хто захоче стати на шляху Світлійшого через якихось там робітників із золотих та олов’яних шахт?  Володар легко може спрямувати свій гнів на їх цивілізацію. А взагалі, доведеться воювати одинаком. Добре, що хоч стерилізації вдалося уникнути, а значить, не все ще втрачено. Ящур вирішив дати бій Світлійшому, можливо навіть, і останній.

Для максимально можливого ефекту своєї не простої місії генетик зважився на заміну тіла. Хоча ящурі  могли силою думки  створювати навколо себе спеціальне поле, дякуючи якому зовсім не різнилися від задуманого їми

об’єкту, але як не верти, то була лише ілюзія, а інженеру необхідно було  стати людиною із плоті та крові. А тут без операції не обійтись ніяк.

          Він звик до свого тіла за багато сотень років. Тоді, першого разу, йому зробили операцію після того, як на крижаному супутнику в сузір’ї Лебедя вченого напоумило зірватися до прірви. Якби не скафандр, генетик не сидів би нині за робочим столом. Але тіло все рівно довелося терміново замінити. Він добре пам’ятав, як прийшов до тями у експедиційному шпиталі. Відкрив очі, порухав пальцями рук та ніг, потім встав із лікарняного ліжка. Підійшовши до люстра, зітхнув. Звідти на нього дивилася молода особа і неприродно швидко кліпала очима. Це був наш генетик, тільки у новому, молодому тілі. Так що йому не звикати.

          Астар легенько вдарив пальцем по столу. До кабінету миттєво вкотилася фіолетова  куля у білому комбінезоні і почала щось нерозбірливо бормотати.

-О, великий Будівничий, - пошепки промовив ящур, прикривши обличчя рукою. Скільки вже разів він прохав не призначати асистентами першокурсників, які ще до тями не навчилися розмовляти на міжгалактичному діалекті. От про що він зараз каже? Нічого зрозуміти не можливо!

А жвавий асистент на певний час припинив свій красномовний монолог і втупився у начальника своїм єдиним оком.

-        Запросіть, будь ласка, професора Нема, сказав Астар, розуміючи, що затія, скоріш за все, марна.

Куля не зрушила з місця. Тільки почала знову бормотати щось мало зрозуміле.

-        За–про-сіть, будь лас-ка, про-фе-со-ра Не-ма, - за складами, карбуючи кожне слово, повторив своє прохання завідувач відділом генетики.

Куля перестала говорити чортівню, але з місця не зрушила.

-        Щура поклич!!! – гримнув у її напрямку втомлений від такого діалогу інженер.

Куля миттєво змінила колір і викотилася із кабінету. Вона зрозуміла.

          Професор Нем, більш відомий у стінах інституту за призвіськом «Щур», був досить відомим фахівцем у сфері переселення сутностей. Колись давно Астар затратив чимало зусиль і часу, щоб умовити цього гризуна перейти працювати до їхнього інституту. Прозвисько «Щур» він отримав за вражаючу схожість з цим  земним ссавцем. Тільки професор був значно більшим і мав метр зросту.

          Двері повільно відчинилися, і до кабінету, перевалюючись з боку на бік, зайшов великий пацюк у білому халаті. Нем був «старого загартування» і категорично відмовлявся переходити на нову форму одягу, так і мандрував коридорами інституту в цьому раритетному одіянні. Слідом за професором зайшли два асистенти і вкотили мініатюрного ліфта.

-        Вітання поважним генетикам, - в’яло вітав колегу хірург.

-        Доброго дня, шановний професоре Нем, - ящур встав із-за столу.

-        Із такого офіційного початку я роблю висновок. Що проблема, за якою Ви мене запросили, серйозна і невідкладна, - пацюк питально втупилась у Астара своїми оченятами-бусинками.

-        Так, професоре, справа надзвичайної важливості і якраз за Вашою спеціалізацією, - відповів ящур.

Нем з ніг до голови оглянув господаря кабінету.

-        Ну, поки що явних пошкоджень я не знаходжу, Ви захворіли, любий друже? – запитав хірург, а потім дістав із кишені окуляри і почав протирати їх носовою хустиною.

-        Ні, шановний колега. Мені необхідно змінити зовнішність. Поспішаю виконати термінове доручення Ради Великих.

-        Так, я чув, сіяння знову вимагали зібрати Раду. Для Ваших підлеглих настали тяжкі часи, - промовив вчений і одягнув окуляри на сірий ніс.

-        На жаль, для мого дітища тяжкі часи і не припинялися, - з щемом у голосі відповів Астар.

-        Так, я знаю, мій молодий соратнику. Можете розраховувати на мою допомогу і всіляку підтримку, - намагався заспокоїти генетика Нем. – Яке ж обличчя Ви хочете приміряти, мій талановитий колего? – запитав професор і ще раз з голови до ніг, поглядом фахівця оглянув ящура.

-        Я повинен стати чоловічою особою із планети Земля. ЇЇ номер…

-        Не обтяжуйте розмову цифрами, - іронічно відповів Нем.  – я добре знаю номер та історію вказаної Вами планети. Я навіть знаю, що це за тварина – щур, -  і хірург втупився в Астара маленькими хитрими очима,  -  так що пояснення даремні. Давайте до справи.

Промовивши це, огрядний професор клацнув пальцями і два аспіранти підкотили до ящура невеличкий ліфт. Нем зійшов на площадку і піднявся до рівня голови свого майбутнього пацієнта. Коли вчений був молодшим, помічники носили за ним звичайну драбину. Але за поваги до шановного віку і не менш поважної ваги довелося обзавестись міні-ліфтом.

           Не дивлячись  на  свій малопривабливий вигляд, Нем був блискучим хірургом. Операції по переміщенню єства із тіла в тіло він проводив уже багато століть. За весь час роботи в інституті ящур не зустрічав вченого , який  насмілився б кинути виклик Нему. Це був фахівець, без зайвих епітетів.  Його коротким сірім лапкам довіряли своє життя перші особи планетних систем. Операції з переміщення закінчувалися успіхом ще із незапам’ятного часу. Цей процес було повністю автоматизовано,  спеціальні роботи могли перенести вашу сутність в будь яку оболонку з каталогу. Послуга була, безперечно, не з дешевих, але вона безсумнівно цього вартувала.

          Ящур довго не міг прийняти рішення, лягати до інститутської клініки чи все ж прохати професора про допомогу, бо, варто зізнатися, генетик не дуже довіряв своїм металевим колегам. Якби це стосувалося лише його життя, то він би ні за що не став би переобтяжувати цього воркітливого хірурга, але у даному випадку на кін була поставлена доля цілої цивілізації, і Астар не мав права на помилку. Так що через два дні він вже лежав на операційному столі лабораторії Нема.

          Навколо нього, туди-сюди, снували жваві асистенти геніального хірурга. Чи нервував генетик? Скоріше так, чим ні, але на його допомогу чекали створені їм істоти. Ящур усім серцем прикипів до цих наївних, трішки химерним, інколи сердитим гуманоїдам. Чому? Він і сам не знав відповіді на це питання. Як сказав би представник раси сіянь – це у вищій мірі не раціонально. Ну що ж! Не  раціонально – значить не раціонально, нічого не вдієш.

          Хитра мордочка професора, огорнута білою пов’язкою, нахилилася над ним.

-        Тільки я Вас переконливо прошу, професоре, - сказав Астар, - ніяких фантазій з Вашого боку. Чоловік, років сорока - сорока п’яти. Звичайної зовнішності. Із самим звичайним…

-        Відпочивайте, друже мій. Відпочивайте, - і хірург наклав на обличчя ящура маску з присипляючим газом.

Відкривши очі, перше, що побачив Астар, - стелю післяопераційної палати. Мляво горіла лампа. Була ніч.

Злегка порухав пальцями на кінцівках, генетик відкинув простирадло і сів на ліжку.

Виставивши наперед руку, він з цікавістю став розглядати своє нове тіло. Бліда м’яка шкіра, без луски і грубих зморшок. Потер плече. Так незвично!

Встав. Зробив декілька невпевнених кроків. «Так, - подумав ящур, - доведеться деякий час витратити на адаптацію».

Вдаривши у долоні, генетик ввімкнув додаткове освітлення.  Трохи хвилюючись, наш переселенець наблизився до дзеркала, що містилося в кутку палати. Прискорилося серцебиття. Кого він побачить там?

І зробивши впевнений крок вперед, Астар побачив там своє зображення у всій красі, так би мовити.

Яке ж було його здивування, коли із дзеркала на нього вдивлялося звичайне сіяння, тільки без сліпучих променів навколо статури.

Ідеально правильні риси обличчя, голубі очі, вражаюче, темне волосся, спадаюче на плечі, мускулиста статура.

Розглядаючи цього красеня, генетик не помітив, як до палати зайшов професор Нем.

-        Уже прокинулися, колего? – запитав Хірург, витираючи носовою хустинкою окуляри.

-        Професоре, ну я ж Вас прохав!..   

 

Добавить в: