«Галя, де Галя, моя сестриця?..»

84-річна Євдокія Лепень із Диханівки Городняського району шукає свою рідну сестру, 93-річну Анну Кап. Вона у Франції, департамент Па-де-Кале. 18-річною її вивезли під час Другої світової війни у Німеччину в остарбайтери, тобто робітники зі Сходу. Галя вийшла заміж за Стефана із Західної України. Виїхали у Францію, бо у нього там сестри.

Після війни Анна Кап до рідних не приїжджала жодного разу.

— Як мама вмерла, я дзвонила їй, — розказує Євдокія Лепень. — Через Чернігів. Код дізналася через посольство. Нас з’єднали. Мужчина взяв трубку. Я говорю, говорю, а він мені каже: «Я вас не розумію». Кажу: «Галя, де Галя, моя сестриця?» Вона підійшла: «Ай-яй, ай-яй». Я не зрозуміла, чи вона хвора була, чи не придумала, як говорить. Я знову до неї. А телефоністка каже мені: «Жіночко, у вас уже пенсії не вистачить заплатити». Бачить, що вони ж не вміють по-нашому. Так у нас перервалося, і я з тих пір не дзвонила.

У Гомелі є знайома, — продовжує Євдокія Павлівна. — її сестра теж колишня остарбайтерка і теж у Франції. Вона через посольство знайшла мою сестру і поїхала до неї. Розказувала, що Галя дуже залякана. Боїться, щоб не спіймали, не повернули примусово. Що вона, бідна, неграмотна і що їй важко. Галя 4 класи до війни закінчила. Вийшла заміж і, певно, більше не вчилася.

Показує метрики сестри. Розинько Анна Павлівна. Село Дроздовиця. Диханівка адміністративно підпорядкована Дроздовицькій сільраді.

Знаходить лист із Франції від 12 грудня 1972 року.

— Це останній, — каже.

Лист написаний плутаною — українською, польською, французькою — мовою. У ньому Галя цікавиться долею рідних. Від імені чоловіка Стефана питає за Соню Розенко. Питає, «чи Маша Лосева приїхала додому і другі колєжанки, що були у немцах».

— Соня Розенко — це моя сусідка, прізвище Лось після одруження, їй 92 роки, — пояснює Євдокія Лепень. — Маша Лосева теж з нашого села. Приїхала, вийшла заміж і вже умерла.

Звідси багатьох забирали, — згадує. — Три набори було.

Мама повезла Галю з меншою дочкою, Тонею, у Городню. А я бульбу полола, плакала. Мені було 9 років. Галі — 18, Тоні —14.

— Як забирали у Німеччину, спочатку запрошували? Чи силою гнали?

— Забирали по списку. Усіх назначив староста. У Городні будищанский приймав (родом із села Будище). Його родичка з нами по сусідству жила. Мама стала його просить, щоб не забирав. Сказав: «Це ще цветки, а ягодки ще будуть». Хотіла, щоб замість повнолітньої Галі Тоню записали у списки. Думала, що малолітку не заберуть. Галя каже: «Мамо, а ноди* візьмуть та й заберуть. А як заберуть, то я буду винна».

У Німеччину поїхала Галя.

— Мама торбочку зібрала?

— Їсти на дорогу. Що там було у нас, як ми ходили голі й босі. Були одні чоботи на сім’ю. Я одну зиму в школу не ходила, бо не було в чому. Одне сходить по воду, вийде до колодязя, вернеться, роззується. Інше взуває. Після війни стали бахили** клеїть, взували.

Так ми Галю більше й не бачили.

Листи приходили — зрозуміли, що жива. Обіцяла посилочки прислати. Жодної не прислала — мабуть, не вийшло.

А потім ніби заборонилося для нас.

Я писала їй, приходили сповіщення, що лист, адресований Кап, вручений. А від неї не було і листів.

Колись у нас голова сільради був, комуніст. Гребінник. Не хотів, щоб ми переписувалися.

Я сиділа вишивала за столом рушники, ще ж у школу ходила. А він прийшов, по налогу, по облігаціях тоді ж предсєдатєлі ходили. У мене ящичок стояв, там усі листи від Галі. Він покопався у тому ящичку. Узяв адресу. Може, написав туди? Залякав?

У неї ж діти, шестеро. Сім’я. Підданство французьке. Будинок свій. Було у мене фото. І ми їй свої посилали. 1945 рік. У бахилах да в бурочках.

— Крім вас, ніхто з сім’ї не пробував знайти французьких родичів?

— Я одна лишилася. Всі поумирали: сестра, брат. Чоловіка нема 31 рік. Сина нема одного. Другий у Городні. Донька у Мелітополі, вона писала у Францію. Відповіді не було. Єни вже забули нас — 70 років пройшло. А мені так хотілось би знати, так хотілось би почути...

*Ноди (ноді) — якщо.

**Бахили — саморобні калоші.


Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1652), 4 січень 2018 року

Теги: Євдокія Лепен, війна, людські долі, Франція, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект