Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Янголи війни, або У бій зі... скальпелем
Химчистка



Янголи війни, або У бій зі... скальпелем

Хтось воює зі зброєю в руках, а хтось - за... життя. У кожного свій фронт. Молодий хірург з Корюківки Сергій Милейко звик працювати в екстреному режимі. Звик годинами рятувати чиїсь життя. Та ніколи не задумувався, що звичні справи доведеться робити під гучну канонаду вибухів та пострілів. Пробувши на війні понад рік, йому, на щастя, так і не довелося взяти до рук зброю, не враховуючи навчань на полігоні. Але його щоденною зброєю, як і зазвичай, був скальпель, хірургічні пінцети та затискачі.



Хірург проти історика

Який має бути стимул, аби успішний лі-кар-хірург, депутат двох скликань, активний громадський діяч, батько чудових діток вирішив залишити обжите кубельце і відправитися на Схід, в АТО? Сказати, що сім’я благословила на війну - звучало б до болю зворушливо, але неправдиво. Яка любляча жінка добровільно відправить чоловіка туди, де смерть? Мати Сергія, яка сама поставила на ноги двох синів, переживала не менше. Але він таки пішов. Пішов проти волі двох жінок. Добровольцем. Бо рятувати життя - його покликання. А на війні щодня десятки життів опиняються на межі...

«Коли знайомишся з новими людьми, і тебе запитують: «Яка твоя професія?», «Чим ти займаєшся?», то після відповіді, що ти хірург, майже завжди чуєш: «Напевно, важко». Але я думаю, що по-справжньому важко займатись тим, до чого не лежить душа. Тим, до чого тебе примусили, - розмірковує 35-річний хірург Корюківської центральної районної лікарні Сергій Милейко. - А якщо ти займаєшся справою, яка йде від твого серця, то це, можливо, деколи буває дуже важко фізично, проте в тебе є моральне, психологічне і душевне задоволення як фактор, що нівелює фізичну втому. І коли ти знаходиш це пояснення для себе самого: чому ти так важко працюєш, чому ти так сильно втомлюєшся, заради чого все це - стає набагато легше. Чому обрав медицину? Відповідь банальна: з дитинства я не був фанатом лікарської справи. Цікавився історією, а потім якось замислився про те, яка професія у нашому житті є найбільш корисною для людей. І одразу спало на думку - лікар-хірург. Адже іноді саме ці люди у білих халатах дають людям ще одну перепустку в життя. Так хірург переміг історика».



Не стріляв, та кулі діставав

Весна 2014-го року стала випробуванням на міцність. Березневі події підняли на ноги багатьох небайдужих хлопців, у яких горіли очі, а головне - молоді серця. Нашому герою тоді ледь перевалило за тридцять. Він не з чуток знав про Революцію Гідності, бо сам кілька разів їздив на Майдан. Вдома - любляча дружина Вікторія, п’ятирічний синок Любомир та однорічна Тетянка. Здавалося б, чого ще бажати: щаслива родина, улюблена робота... але спокою в душі не було. Так тривало кілька тижнів. Того дня поряд не було нікого, коли Сергій таки наважився зателефонувати до військкомату.

«Подзвонив і сказав, що я офіцер запасу, лікар-хірург, який будь-якої миті готовий виконати свій обов’язок перед державою. Через тиждень мені передзвонили, мовляв, сьогодні ввечері можете їхати. Покидав у рюкзак необхідні речі і вже за кілька годин був у Гончарівську. Дружина якраз гостювала у батьків на Західній Україні, тож обійшлося без слів прощань та сліз. Можливо, це й на краще. Навіщо прощатися? Я ж їхав не стріляти, а діставати кулі і ставити на ноги хворих солдатів».

Одразу потрапити на фронт не вдалося. Майже півроку провів Сергій у військовій частині Придеснянського краю. Таке очікування виводило з рівноваги та напружувало і без того вже оголені нерви.

«У Гончарівську нас розподілили. Мене направили в медичну роту. Записали у відділення анестезіології та реанімації, хоча по факту - це не моя специфіка. До жовтня я лікував ГРВІ, гіпертонію, розлади шлунку у військових гарнізону - ні до хірургії, ні до анестезіології це усе ніякого відношення не має. Звичайно, вчили нас і стріляти. Раніше я тримав зброю лише як історичний експонат. Проте ці місяці були дуже довгими. Звичайні лікарські прийоми і... очікування. Командири заспокоювали, мовляв, зараз ви потрібніші тут. Як тільки виникне питання, що десь на фронті не вистачає лікарів - одразу в дорогу».

Друзі Сергія знали, що він ще перебуває на мирній території. Та про його надійний захист та безпеку вирішили потурбуватися заздалегідь. Тож оголосили про збір коштів на бро-нежилет для лікаря-хі-рурга. Вже за два дні на рахунку було понад сім тисяч. У Корюківці Сергій - шан ана людина, тож кошти надходили і від колег, і від вдячних пацієнтів, і від однодумців з молодіжної громадської організації.

«З амуніцією проблем не було. Жилет передали товариші з Корюківки, каску - наша волонтерська група, яка організувалася ще під час Майдану. Дякую небайдужим, бо всі ці речі справді знадобилися, особливо під час перевезень хворих до госпіталю. Адже без спеціального спорядження і зброї нас не відпускали. А у таких випадках саме хвилини вирішують, чи житиме боєць».

Служба в АТО для молодого хірурга розпочалася з Волноваського району Донецької області. До цього ще пару тижнів медики з Чернігівщини надавали допомогу українським солдатам у Чугуєві, де був розгорнутий тимчасовий табір для ремонту техніки та відпочинку бійців.

«Біля Волновахи був базовий табір, тож ми, група молодих лікарів, за власною ініціативою і за допомогою волонтерів, які забезпечували нас необхідними медикаментами, організували медичну допомогу в повному обсязі та проводили повноцінне лікування, не вивозячи бійців з території медроти. Багато легкопоранених або не тяжкохворих не хотіли лягати в госпіталь, і ми їх лікували на місці, в амбулаторних умовах, - зізнається медпрацівник. - Були тижневі виїзди ближче до «гарячих точок». Там доводилось більше працювати з кульовими та мінно-вибуховими пораненнями».

Коли стіни пахнуть домом

На забезпечення медпрепаратами та інструментарієм мій співбесідник не нарікає. Каже, що й того, й іншого було вдосталь. А от на те, щоб облаштувати свій побут, йшло чимало часу й зусиль.

«Рили окопи, робили бліндажі. Треба було дбати про свою безпеку, адже часто лікарі стають пріоритетною фігурою для сепаратистів. Тож береженого Бог береже, - констатує Сергій. - Виникали проблеми з деревиною.

Тоді я дзвонив своїм друзям у Ко-рюківку і вони допомагали вирішити це питання. Кілька машин з лісоматеріалом нам доставили без проблем. Тож ми надійно змогли облаштувати свій побут. Та особливо приємно було дихати лісом з рідних країв (посміхається) там... на війні. Бліндажі з корюків-ського лісу і захищали надійно, і нагадували про рідний дім».

Кількість кілометрів, наїждже-них дорогами Донбасу, хірург-доброволець ніколи не рахував. Так само не відає про кількість зроблених операцій. Каже, що це зовсім не важливо, адже кожне життя цінне.

«Я не рахую операцій, так само, як ви, журналісти, не ведете облік написаних вами матеріалів. Це моя робота - оперувати. Так само і на фронті я виконував свою роботу. Звичайно, там було складніше психологічно. Але для нас головне не кількість, ми завжди орієнтуємося на якість. Життя врятоване - значить, я вдало зробив свою роботу. Хвала Господу, «двохсотих» у мене не було. До госпіталю теж всіх вчасно доставляли. Хірург я тут, вдома, у мирній лікарні. А там, в АТО, я був і терапевтом, і травматологом, і отоларингологом, і психологом... Комусь треба було рану зашити, а когось просто вислухати. І те, й інше важливо. Інколи психологічні травми набагато важче вилікувати, ніж повернути до життя пораненого бійця. До війни ніхто не був готовий, тим паче, що це був 2014-ий, коли ще все тільки починалося. Хтось із солдатів пережив серйозний бій, комусь вперше довелось вбивати... Тож поранені душі нелегко було лікувати, бо вони все одно час від часу кровоточать...».

Колншніх бійців не буває

У березні 2015-го лікар-хірург Сергій Милейко повернувся до рідного міста. Там, де свистять кулі, він постійно підтримував бійців, тож на мирній землі теж вирішив не забувати про солдатів, які пройшли крізь пекло неоголошеноі війни. Вже за кілька місяців очолив громадську організацію «Корюків-ська спілка воїнів-учасників АТО». Створили п з метою вирішення проблем учасників бойових дій на Сході України.

Перше, що зробили хлопці-активісти - зібрали гроші на меморіал. І вже до Дня захисника України у 2015-му році одним із перших в області у невеличкому скверику північного міста було відкрито пам’ятний знак справжнім захисникам нашої Батьківщини. На обеліску викарбувано слова «Воїнам-учасникам АТО - борцям за незалежність України».

- Присвячений він усім Героям: і тим, хто не прийшов з українського Сходу додому, і тим, хто демобілізувався, і тим, хто продовжує нести нелегку службу», - говорить мій співбесідник.

З самого початку своєї діяльності «Корюківська спілка воїнів АТО» ставить високу планку - не оминути увагою та підтримкою жодного учасника АТО. Завдання, які сьогодні стоять перед об’єднанням атовців, найрізноманітніші - від соціальної реабілітації до забезпечення учасників АТО житлом та земельними ділянками, які гарантовані їм державою.



«Ми відстоюємо права, які нам дала держава і яких, на жаль, на місцях не завжди дотримуються. Ось, наприклад, нещодавній випадок з безкоштовним проїздом у громадському транспорті. Перевізники не хочуть возити за «спасибі», бо це їхній заробіток. І ніхто не думає про те, що якби не ці хлопці, з яких вони здирають по п’ять гривень, то, можливо, вже й не їздили б їхні автобуси по мирній землі... Тож завдячуймо тим, хто безстрашно боронить нашу державу. І потрібно пам’ятати, що колишніх бійців не буває».

Про діяльність корюківської спілки знають не лише в районі, а й далеко за його межами, адже м учасники разом з волонтерами постійно передають на фронт харчі для солдатів, необхідні речі для вжитку. Проводять задля цього благодійні ярмарки, зібрані кошти з яких теж йдуть на потреби арміі.

...Сергій - скромний чоловік. Про його заслуги більше дізналася від мешканців міста. Під час інтерв’ю лікар і громадський активіст радив написати краще про тих, хто безстрашно йшов у бій з ворогом. Мовляв, я звичайна людина, в атаку зі зброєю не ходив, за важелі бронемашин не сідав і оборону не тримав... Але ж куди без лікарів на війні? Саме завдяки цим відважним людям сотні солдат, на щастя, носять статус «поранений», а не «загиблий»... А Герої отримують медалі за життя, а не посмертно...

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №1 (662) від 4 січня 2017

Теги: лікар-хірург, Сергій Милейко, АТО, Сніжана Божок, "Чернігівщина"

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект