Дві війни Віктора Федоровича

В АТО йому з ходу дали позивний «Яник», бо це перше, що спало на думку солдатам, коли чоловік з Чернігівщини представився: «Віктор Федорович!». Це дещо образило капітана, який свого часу вже пройшов крізь пекло війни. Але він витримав паузу й абсолютно спокійно заявив, мовляв, я не збираюся будь-як реагувати на цей безглуздий позивний. «Я прийшов сюди воювати, а не жартувати...», - наголосив боєць.



...Хлопцю з невеличкого села Красне, що на Бахмаччині, ледь виповнилося 18 років, коли він потрапив до жахливої м’ясорубки. То була чужа війна, яка на все життя загартувала його мужність. Молоді люди йшли туди не по ордени і медалі, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, що несуть визволення народу Афганістану. Вірили, що йдуть не воювати, а захищати. Тим хлопцям нині вже під п’ятдесят, та не одним сивим пасмом закосичена та сторінка із їхньої юності. Тож мало хто з них усидів на місці, коли ворог вдерся і на наші землі - рідні, українські. Досвідчений боєць, який на той час вчителював у Носівській школі, також, не роздумуючи, пішов до військкомату, хоч і мав законну відстрочку від служби на весь період роботи за спеціальністю.

Хапали воду із землею, щоб не померти

Трохи дивно ставити іменник «ветеран» поряд з іменами молодих людей. Віктору ледь виповнилося двадцять, коли він став ветераном кривавої війни в Афганістані. Тривожними були ці два роки очікування і для його батьків-колгоспників, яким хлопець до останнього не зізнавався, де саме він служить. Коли ж повернувся додому з бойовою медаллю «За відвагу», слова були зайвими. Мати не переставала ридати кілька днів. Хоча всі добре розуміли в той час, що де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану.



«Я призвався в прикордонні війська Таджикистану. От батьки й думали, що я десь там, подалі від пекла, - розповідає Віктор Оношко. - У мене тоді й справді був вибір: лишитися у військовій частині штабу селища Московське (Хатлонська область Таджикистану) і виконувати документальну роботу або брати участь безпосередньо в бойових діях на території Афганістану. Обрав останнє, бо тоді ми вірили, що захищаємо братський народ. Нашою зоною відповідальності була відстань від кордону і вглиб країни. Якщо йшли транспортні колони, ми виїжджали на БТРах, брали їх під охорону і супроводжували до місця призначення. Я був навідником автоматичного гранатомета».

Участь у бойових діях доводилося брати незліченну кількість разів, адже солдат потрапив до складу мотоманевреної групи, яка діяла як у зоні своєї відповідальності, так і в інших місцях Північного Афганістану. Нерідко прикордонники діяли й спільно з армійцями. Більше того, кожна мотоманеврена група мала свою зону відповідальності кілометрів на 70 углиб Афганістану від кордону, що проходив у тому числі й по річці Пяндж. Тож на той час серед воїнів-інтернаціоналістів уже на їхньому власному сленгу «за річкою» означало «в Афганістані».

«Якщо були якісь заворушки по кишлаках, ми виїжджали для прикриття. Страшно було не стріляти, бо на війні один закон: або ти, або тебе... Страшно було підвести командирів, дати слабинку, через яку може постраждати хтось інший. Ми тоді були одним цілим механізмом. Кожен знав свою роботу, яку чітко мав виконувати. Ніхто не ховався за спину іншого, навпаки - підставляв своє братське плече. Афганістан навчив мене відповідальності за доручену роботу, коли один підведе - то страждають усі».

Не було спокою в Україні всі десять років Афганської війни. На цвинтарях з'явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих трунах. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі.

Падали юнаки на чужій землі, а в них на долонях такі довгі лінії життя... Так одного дня ледь не перервалась і лінія життя нашого героя.

«Це був спекотний серпень 1987-го. Під няли по тривозі, бо розвідка доповіла, що в горах йде озброєний караван із Пакистану. Вертольотом нас закинули в гори для засщки. Ми встигли взяти з собою лише боєкомплект і по пляшці води. Спека нестерпна. Пісок - як пательня. Добу ми сиділи без води. Тоді прилетіли вертольоти і викинули нам на ходу мішки з водою. При ударі об землю тара розривалася, але ми, як спрагле стадо, кидалися на ті калюжі і жадібно пили ту брудну рідину. Так я потрапив до шпиталю, в якому провів два місяці. Діагноз - черевний тиф, жовтуха».

У військовому шпиталі в Душанбе врятувала життя молодому українському солдату медсестра, яка вчасно прийшла перевіряти пацієнтів. Вона й помітила, що боєць б’ється в гарячці.

«Палати переповнені, койки з хворими навіть у коридорах. П'ять поверхів лікарні забиті, - пригадує афганець. - Лікарі просто не встигали оглядати нових пацієнтів, серед яких сотні поранених. Мені здавалося, що я однією ногою вже на тому світі. Якби не дівчина, яка раптово увійшла до палати, я б згорів. Тієї ж миті мене доставили в реанімацію, де я провів цілий місяць. А потім ще один - вже на звичайному лікарняному ліжку».

Навіть розповідаючи про такі жахливі речі, від яких спиною біжать мурашки, Віктор Федорович умудряється жартувати.

«Я тоді набрав десять кілограмів. Годували так добре і так смачно, що гріх було не їсти. Тож додому я повернувся гладкеньким. Мати плакала, коли дізналася, що я був в Афганістані. А батько сміявся, мовляв, оце так годують на війні», - намагається розбавити жартами сумну сторінку свого життя наш герой, який добре знає з особистого досвіду: щоб таку кількість крові забути та пробачити, знадобиться життя кількох поколінь.

Вчителював, вчителював - і знову на війну попав

«На жаль, є підстави вважати, що у порівнянні з тією війною, яка точиться сьогодні на Сході України, далекі афганські події вже не є такими яскравими. «На жаль» не тому, що ми, ветерани війни в Афганістані, «обділені» увагою і повагою, а тому, що порівнювати доводиться з війною на своїй землі, яка щодня забирає квітучі молоді життя українців! Тільки-но почалися бойові дії на Донбасі, я не міг спокійно спати, думаючи про те, що 18-річні хлопці, як колись я, беруть до рук зброю, а військовий з досвідом сидить удома. Дружина благала, плакала, вмовляла не йти до військкомату. Деякий час я стримувався, дивлячись, як вона переживає. Але врешті-решт таки пішов».

Медичну комісію Віктор Федорович пройшов без проблем, незважаючи на те, що кілька років тому розірвалась виразка шлунка і йому робили операцію. А от повістка, на яку чекав боєць, зібравши всі необхідні речі, ніяк не приходила.

«Терпець урвався, телефоную до військкомату, а вони, мовляв, у нас розпорядження вчителів не чіпати. Я кажу: пишіть мене, значить, у добровольці. Тож тільки-но оголосили про початок наступної мобілізації, я поїхав в АТО, точніше спочатку в Старичі (Львівська область) на полігон, а тоді вже на буремний Схід. Коли були ще на Львівщині, моя дружина Світлана настільки нервувала, що сама приїхала і привезла мені бронежилет і каску. Відважні наші жінки, - усміхається Віктор Федорович. - Потрапив я до 22-го окремого мотопіхотного батальйону (92-ї окремої механізованої бригади). Наше формування стояло на обороні Верхньотурецького - це між Авдіїв-кою та Горлівкою. Мене дуже вразило, скільки там людей з проросійськими поглядами. Я навіть уявити не міг. Чоловіки здебільшого на тому боці гроші заробляють, жінки по цю сторону барикад за волонтерською допомогою у чергах стоять. Так і хочеться спитати: люди, де ваша совість? Був такий випадок: наш солдат пофарбував біля одного двору колодязь у жовто-блакитний колір, так місцеві мешканці перестали там воду брати, а ходили за півкілометра до іншої криниці».

Спочатку боєць стояв на блокпосту, згодом виконував обов'язки заступника начальника штабу батальйону.

«Війна - не місце для емоцій.

Основне завдання тут - вижити і не втратити боєздатності. Хтось в АТО бореться за ідею, хтось - за подвійну зарплату... Я особисто йшов на війну, по-перше, через відчуття обов’язку, по-друге, щоб захистити свою родину і дім. Гірше за все, коли люди не розуміють, що вони на війні. П’ють горілку літрами, а потім наступають на міни, стають мішенню снайпера... Просто через свою безвідповідальність і необережність. Пияцтво треба суворо контролювати і карати за це, бо не місце алкоголю на війні. Я розумію, що декому дуже важко психологічно, але вживання спиртного зі зброєю в руках - це те саме, що власноруч підписатися на смерть. Є, звичайно, й дуже мотивовані солдати, вони почали ще з Майдану, потім займалися волон-терством, пішли у добровольчі батальйони, а вже звідти - до Збройних Сил. Загалом, потенціалу у військах достатньо, і настрій такий, щоб піти до кінця - звісно, переможного. Хоча кожен розуміє, що крові у такому випадку буде багато. Мені особисто важко було повертатися з незакінченої війни...».

Мабуть, саме з цієї причини чоловік до школи вже не повернувся, а пішов до військкомату, аби й надалі служити у Збройних Силах України, давати молодим солдатам мудрі поради з власного досвіду.

«Віктор Федорович - мій заступник, - говорить головний військовий комісар Носівського району Анатолій Халімон. - Він завжди стоїть за правду і взаємовиручку. Він там, де потрібен, і добре знає, чого від нього чекають. Майор Оношко - сильний духом і мужній. Хоча водночас дуже милосердний. Під час Майдану щовихідних їздив до Києва з дружиною, возив волонтерську допомогу. Кращого заступника годі й шукати. Він небагато говорить про війну - замість нього говорять його численні медалі й орден «За мужність».



«Можливо, звучатиме дещо пафосно, але я справді вірю у нашу перемогу. Коли я тільки-но приїхав на Схід, у моєму батальйоні жоден солдат не співав Гімн України, окрім мене. Ми це питання вирішили швидко. Кожен ранок розпочинався з державного Гімну. Наших українських солдатів не варто вчити любити зброю. У них треба виховувати насамперед почуття патріотизму і обов’язку перед державою, в якій ми живемо», - наголосив майор Віктор Федорович Оношко.

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №36 (645) від 7 вересня 2017

Теги: Віктор Федорович Оношко, с.Красне, Бахмаччина, Сніжана Божок, "Чернігівщина"

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект