Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » У Парасковії Кладкової 24 рідні душі збираються за одним столом



У Парасковії Кладкової 24 рідні душі збираються за одним столом

82-річна Парасковія Кладкова з Ніжинського (колишня назва — Григоро-Іванівка) Ніжинського району обробляє 60 соток городу вручну. Вчетверте заміжня. Має сім онуків, шість правнуків. На свята 24 душі приймає і кожному по 200 гривень дає.


Іван Листовець з Парасковією Кладковою на День Незалежності збирають гарбузи

Писульки партизанам на коров’ячому хвості передавала

— Вісім років мені було, як війна почалася, — згадує Парасоквія Андріївна. — Батько на залізній дорозі працював. Через мене партизанам дані передавав. Корова у нас тоді була. Як батько якісь дані взнає, писульку прив’яже мотузкою на кінчик хвоста корові. І я іду до лісу. Сумка тряпчана через плече. Мати кусок сала і хліба положить. Не мені, партизанам. Корову трошки вдома здоїмо, а все інше — їм. Партизани корову подоять, писульку заберуть. А у ній було написано, о котрій годині поїзд з німцями буде їхати. Чую, вже рейки підірвали.

Раз четверо німців на мотоциклі мене зустріли. Троє белькочуть щось по-своєму. Зброєю махають. А четвертий, видно, перекладачем був. Розказую йому, що корову пасу. А він: «Чого під ліс?» Кашу: паша біля села неїстівна. Збрехала. Заглянули в сумку і відпустили.

Як війна скінчилась, у школу пішли. Після семи класів поступила в медичний у Ніжин. Почали будуватися. Мати впала з горища, потилицю забила. Кріпко боліла. Спочатку по дві доби спала, добудитись не могли. А тоді і по вісім днів. У батька виразку шлунку знайшли. Відправили у санаторій в Миргород. Потім зробили операцію. Довелось покинути навчання, щоб доглядати. Голова колгоспу каже: «Пашунько, заберу тебе до себе працювати». Пішла обліковцем рільничої бригади. Було тоді мені 18 років. Заміж за Миколу Богдана вийшла. На сім років був старший за мене. Родився син Гриша. А через два роки — Валя. Свекруха захворіла. Зробили операцію, невдало. На Київ відправили. А тоді виявили, а може, і знали та зробити нічого не могли, рак кишківника. Через рік мати вмерла. До року від смерті мами не дожив і батько. А тут чоловік захворів на рак шлунку. Після війни сім років служив. На Далекому Сході. Чотири наші хлопці в один рік захворіли. В один рік і померли.

Ми вісім років з першим чоловіком прожили.

Сказала голові: «Буду гнать горілку». — «Жени»

— Як вдовою вперше стала, думала, з ума зійду, — береться за голову бабуся. — Брату Гриші — 18, сестрі Раї — 16, Колі — 11 років. Дві родини на собі тягнула. На моїх дітей нарахували допомоги 19 рублів, на Колю — 7. Сусід Микола Чепурний, машиністом на залізній дорозі був, буханку хліба кожен день давав. А тоді пішла до голови сільради Івана Косаренка і кажу: «Буду гнать горілку!» Виходу іншого не було. Всі похорони відбула, боргу голові і ще одному мужику 800 рублів висіло. Косаренко каже: коли розживешся, тоді мені і віддаси. А другий мужик, хоч не виходь нікуди: «Андріївно, ти пам’ятаєш, що борг у тебе?» Голова сказав мені: «Жени. Та як буду присилати міліціонерів, щоб усе ховала». Бо тоді ж без суду 10 років за це давали. Місяців три-чотири поробила. А тоді голова увечері прийшов. Каже: кидай, Пашо, це грязне діло. Ганна Чепурна іде в декрет. Бери сестру, ідіть торгувати в лавку. Кажу: боюсь, а як недостача? А він: «Як у касу руку не встромиш, недостач не буде».

З другим діти звели

— Почали трохи зводити кінці з кінцями, — продовжує. — Аж тут сусід через дві хати з армії прийшов. На рік менший від мене. І як напуріпився. Миколо, кажу, у мене дві сім’ї. Своїх двоє і брати з сестрою. Я у магазин — а він до нас у двір. Велосипед малим поремонтує, з дітьми грається. Іду з магазину, а син Гриша мені: «Мамко, а ми з папкою супу наварили». А де ви папку взяли? Дядя Коля буде нашим папкой. Так нас діти і звели. 17 років разом прожили. Рак горла розлучив. Дочка Люда у нас спільна.

«Вдихнув і зробився синій, як моя кофта»

— Працювала я тоді вже на фермі обліковцем, — згадує баба Параска. — Із Красного Колядина Михайло Кладковий приїхав працювати трактористом на ферму. На 16 років молодший від мене. У Колядині його обвинили у якійсь крадіжці. Люди заступились. Із тюрми випустили, та у селі жити не виходило. Все до мене приставав, зійтися хотів. А у мене вже сім’я здоровенна. Онуки є.

А він: «і мої будуть і діти, і онуки». Сказала дітям. Гришка каже: «Не ти ж з хати підеш як що, а він». Рискнула.

Прожили з ним вісім років. Раптово захворів. Я прибігла з роботи на обідню перерву. І він іде не так, як завжди. Зайшов у хату і каже: «Ой, Пашо, так мені погано». Сів на стільчик. Сльози покотилися. Ніколи не просив, а то і чоботи зняти сам не міг. Роззула. Приліг на ліжко, попросив, щоб чайник поставила чаю попити. А навпроти нас медичка жила. Я до неї. Градусник узяла. Давай міряти, температура — 34. Мабуть, не так тримав, кажу. Переміряли — 33. Закотив рукав, щоб тиск поміряти. Вдихнув і зробився отакий синій, як моя кофта. Тромб відірвався, пізніше сказали.

Борошно батюшка відмолив, кривдника обсипала за смерть сина

— У 1995 році йду з городу, біля магазину помідори міняють, — втирає сльози. — Зайшла до дочки Люди. Кажу: вибери картоплі, давай поміняємо. Взяли ящик. Примотали добре, та по дорозі він упав з велосипеда. Тільки у двір в’їхала, онук летить: «Бабо, папку коло магазину зарізали». Брехня, кажу, я тільки там була. Ні, каже, уже і до міста повезли. Все покинула, біжу. «Гришо, синок, невже!» А вони у той день якраз ходили з хлопцями на риболовлю на Десну. Хлопці, які помідори привозили, ночували на пожарці, питали, як доїхати. І тут де він взявся, той Віталій Петренко? Кажуть, повертався з гульок. Запропонував торгашам у інше село поїхати ночувати. Гриша вступився за них, сказав, вони у минулому році тут ночували і у цьому будуть. Той скочив у машину, схопив ніж, по шиї полоснув. І втік. У сина кров летить. «Швидку» викликали, та не довезли.

Два роки судилися. На суді і билися з його адвокатом. А як востаннє йшли, взяла з дому склянку борошна і пішла у Миколаївський собор, що у Ніжині на Гоголівській площі. Підійшла до батюшки. Кажу: на горе прочитайте це борошно. Батюшка відповідає: ви розумієте, що кажете? Я давай плакать, розказувать йому куди йду і чого.

Батюшка поклав собі на столик те борошно. Перехрестився. Що вже він там читав... Підійшов де царських воріт, руки вгору підняв і каже: «Да прости меня Господи». Сказав, як скінчиться суд, обсійте борошном кривдника і промовте: «Нехай вас накаже Господь, як сам знає». Так і зробила.

А тоді взнала, що син його, у блуд пішов. Дочка в Італію виїхала і матір забрала. А він паралізований 10 років пролежав.

Останнього діти у балії обмивали і попелом з цеглою натирали

— Останній мій дід Іван Листовець на 10 років молодший, — дивиться на чоловіка, який порпається поряд. — Жінка його вмерла. Тітка його сусідкою моєю була. Все умовляла: забери, бо компанія ходить — зіп’ється. 27-й рік, як разом. До роботи беручкий. О четвертій ранку встає, по кропиву їде.

Чотири чоловіки, і з усіма була розписана офіційно. Останній раз, як розписалися, прізвище лишила старе. Думаю: не молода, документів багато мінять.

Два роки тому в нас з Іваном ювілей був: 25 років, як разом. І день народження у нього на Маковія. Усі зійшлися. Що вони з тим дідом не робили. І купали у балії, і попелом натирали, а тоді ще і цеглою терли. Сказали, традиції такі. Чудили, як могли. А ми і не супротивились.

На свята, як сходимося, 24 душі за столом сидить.

— Як на всіх пенсію ділите?

— Знаємо, у кого коли дні народження. По 200 гривень усім у ряд даємо. На свята — по 50. На Паску були. Дід каже: все подорожчало, півсотні наче мало. Треба по 100 давать. Усім пакети наготуємо. Цукерки, печиво і гроші. І вони нам з дідом гроші приносять, а ми кричимо. Останнім часом беремо граблями, сапками, віниками.

Усе тіло паралізувало, одне серце билось

— Як на фермі працювала, пробила ногу. Перемотали. Ідемо на велосипедах додому. Я ще, дурна, кажу: давайте покупаємося у річці, щоб. чистішими були. У двір в’їхала, а язик наче хтось всередину втягує. Впала і нічого не пам’ятаю. Як мене знайшли, як у хату внесли. Що вони мені робили, що кололи — не знаю. Чотири доби була без тями.

Лікар сказав, хто знає, під яким хрестом я народилася. Від правця всі вмирають. А я вижила. Мені все тіло паралізувало, а серце ще билося. В останню хвилину ліки вкололи.

Раз горілку пила. Пиво — 10 років тому

— Аби не смерть сина, до 100 років би хотілося жить, — махає рукою. — Та біда паплюжить.

— Що треба робити, аби у 80 років 60 соток вручну обробляти?

— Горілки і вина не пити. Алкоголь раз у юності куштувала і мене від нього відвернуло. Пиво могла випити, третю частинку склянки. І те 10 років, як перестала пити. А їм усе.

Ото, кажуть, раніше так ловко жити було. Ага, розказуйте. Хіба що менше крадіжок було, та в хати не влізали. Як на город ішли, віник на порозі лишили — значить, дома нікого немає. Але ж грошей не було. Дефіцит на товари. У магазині пусто. Зараз — їж не хочу. І поїхати можна, куди тільки душа бажає. Лише гроші встигай заробляти.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №35 (1634), 31 серпня 2017 року

Теги: Парасковія Кладкова, людські долі, Ніжинський район, велика родина, «Вісник Ч», Юлія Семенець

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект