moregoods
Пародонтакс
Шампунь
Доместос
Рекс
Шампунь
Крем дневной
Мицелярная вода
Тушь
Ленор
Кондиционер
moregoods
Зубная нитка
Пятновыводитель
Сейфгарт
Тайд
Рексона
Сиф
краска
крем для рук
Даф
Шампунь Даф
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » У Парасковії Кладкової 24 рідні душі збираються за одним столом



У Парасковії Кладкової 24 рідні душі збираються за одним столом

82-річна Парасковія Кладкова з Ніжинського (колишня назва — Григоро-Іванівка) Ніжинського району обробляє 60 соток городу вручну. Вчетверте заміжня. Має сім онуків, шість правнуків. На свята 24 душі приймає і кожному по 200 гривень дає.


Іван Листовець з Парасковією Кладковою на День Незалежності збирають гарбузи

Писульки партизанам на коров’ячому хвості передавала

— Вісім років мені було, як війна почалася, — згадує Парасоквія Андріївна. — Батько на залізній дорозі працював. Через мене партизанам дані передавав. Корова у нас тоді була. Як батько якісь дані взнає, писульку прив’яже мотузкою на кінчик хвоста корові. І я іду до лісу. Сумка тряпчана через плече. Мати кусок сала і хліба положить. Не мені, партизанам. Корову трошки вдома здоїмо, а все інше — їм. Партизани корову подоять, писульку заберуть. А у ній було написано, о котрій годині поїзд з німцями буде їхати. Чую, вже рейки підірвали.

Раз четверо німців на мотоциклі мене зустріли. Троє белькочуть щось по-своєму. Зброєю махають. А четвертий, видно, перекладачем був. Розказую йому, що корову пасу. А він: «Чого під ліс?» Кашу: паша біля села неїстівна. Збрехала. Заглянули в сумку і відпустили.

Як війна скінчилась, у школу пішли. Після семи класів поступила в медичний у Ніжин. Почали будуватися. Мати впала з горища, потилицю забила. Кріпко боліла. Спочатку по дві доби спала, добудитись не могли. А тоді і по вісім днів. У батька виразку шлунку знайшли. Відправили у санаторій в Миргород. Потім зробили операцію. Довелось покинути навчання, щоб доглядати. Голова колгоспу каже: «Пашунько, заберу тебе до себе працювати». Пішла обліковцем рільничої бригади. Було тоді мені 18 років. Заміж за Миколу Богдана вийшла. На сім років був старший за мене. Родився син Гриша. А через два роки — Валя. Свекруха захворіла. Зробили операцію, невдало. На Київ відправили. А тоді виявили, а може, і знали та зробити нічого не могли, рак кишківника. Через рік мати вмерла. До року від смерті мами не дожив і батько. А тут чоловік захворів на рак шлунку. Після війни сім років служив. На Далекому Сході. Чотири наші хлопці в один рік захворіли. В один рік і померли.

Ми вісім років з першим чоловіком прожили.

Сказала голові: «Буду гнать горілку». — «Жени»

— Як вдовою вперше стала, думала, з ума зійду, — береться за голову бабуся. — Брату Гриші — 18, сестрі Раї — 16, Колі — 11 років. Дві родини на собі тягнула. На моїх дітей нарахували допомоги 19 рублів, на Колю — 7. Сусід Микола Чепурний, машиністом на залізній дорозі був, буханку хліба кожен день давав. А тоді пішла до голови сільради Івана Косаренка і кажу: «Буду гнать горілку!» Виходу іншого не було. Всі похорони відбула, боргу голові і ще одному мужику 800 рублів висіло. Косаренко каже: коли розживешся, тоді мені і віддаси. А другий мужик, хоч не виходь нікуди: «Андріївно, ти пам’ятаєш, що борг у тебе?» Голова сказав мені: «Жени. Та як буду присилати міліціонерів, щоб усе ховала». Бо тоді ж без суду 10 років за це давали. Місяців три-чотири поробила. А тоді голова увечері прийшов. Каже: кидай, Пашо, це грязне діло. Ганна Чепурна іде в декрет. Бери сестру, ідіть торгувати в лавку. Кажу: боюсь, а як недостача? А він: «Як у касу руку не встромиш, недостач не буде».

З другим діти звели

— Почали трохи зводити кінці з кінцями, — продовжує. — Аж тут сусід через дві хати з армії прийшов. На рік менший від мене. І як напуріпився. Миколо, кажу, у мене дві сім’ї. Своїх двоє і брати з сестрою. Я у магазин — а він до нас у двір. Велосипед малим поремонтує, з дітьми грається. Іду з магазину, а син Гриша мені: «Мамко, а ми з папкою супу наварили». А де ви папку взяли? Дядя Коля буде нашим папкой. Так нас діти і звели. 17 років разом прожили. Рак горла розлучив. Дочка Люда у нас спільна.

«Вдихнув і зробився синій, як моя кофта»

— Працювала я тоді вже на фермі обліковцем, — згадує баба Параска. — Із Красного Колядина Михайло Кладковий приїхав працювати трактористом на ферму. На 16 років молодший від мене. У Колядині його обвинили у якійсь крадіжці. Люди заступились. Із тюрми випустили, та у селі жити не виходило. Все до мене приставав, зійтися хотів. А у мене вже сім’я здоровенна. Онуки є.

А він: «і мої будуть і діти, і онуки». Сказала дітям. Гришка каже: «Не ти ж з хати підеш як що, а він». Рискнула.

Прожили з ним вісім років. Раптово захворів. Я прибігла з роботи на обідню перерву. І він іде не так, як завжди. Зайшов у хату і каже: «Ой, Пашо, так мені погано». Сів на стільчик. Сльози покотилися. Ніколи не просив, а то і чоботи зняти сам не міг. Роззула. Приліг на ліжко, попросив, щоб чайник поставила чаю попити. А навпроти нас медичка жила. Я до неї. Градусник узяла. Давай міряти, температура — 34. Мабуть, не так тримав, кажу. Переміряли — 33. Закотив рукав, щоб тиск поміряти. Вдихнув і зробився отакий синій, як моя кофта. Тромб відірвався, пізніше сказали.

Борошно батюшка відмолив, кривдника обсипала за смерть сина

— У 1995 році йду з городу, біля магазину помідори міняють, — втирає сльози. — Зайшла до дочки Люди. Кажу: вибери картоплі, давай поміняємо. Взяли ящик. Примотали добре, та по дорозі він упав з велосипеда. Тільки у двір в’їхала, онук летить: «Бабо, папку коло магазину зарізали». Брехня, кажу, я тільки там була. Ні, каже, уже і до міста повезли. Все покинула, біжу. «Гришо, синок, невже!» А вони у той день якраз ходили з хлопцями на риболовлю на Десну. Хлопці, які помідори привозили, ночували на пожарці, питали, як доїхати. І тут де він взявся, той Віталій Петренко? Кажуть, повертався з гульок. Запропонував торгашам у інше село поїхати ночувати. Гриша вступився за них, сказав, вони у минулому році тут ночували і у цьому будуть. Той скочив у машину, схопив ніж, по шиї полоснув. І втік. У сина кров летить. «Швидку» викликали, та не довезли.

Два роки судилися. На суді і билися з його адвокатом. А як востаннє йшли, взяла з дому склянку борошна і пішла у Миколаївський собор, що у Ніжині на Гоголівській площі. Підійшла до батюшки. Кажу: на горе прочитайте це борошно. Батюшка відповідає: ви розумієте, що кажете? Я давай плакать, розказувать йому куди йду і чого.

Батюшка поклав собі на столик те борошно. Перехрестився. Що вже він там читав... Підійшов де царських воріт, руки вгору підняв і каже: «Да прости меня Господи». Сказав, як скінчиться суд, обсійте борошном кривдника і промовте: «Нехай вас накаже Господь, як сам знає». Так і зробила.

А тоді взнала, що син його, у блуд пішов. Дочка в Італію виїхала і матір забрала. А він паралізований 10 років пролежав.

Останнього діти у балії обмивали і попелом з цеглою натирали

— Останній мій дід Іван Листовець на 10 років молодший, — дивиться на чоловіка, який порпається поряд. — Жінка його вмерла. Тітка його сусідкою моєю була. Все умовляла: забери, бо компанія ходить — зіп’ється. 27-й рік, як разом. До роботи беручкий. О четвертій ранку встає, по кропиву їде.

Чотири чоловіки, і з усіма була розписана офіційно. Останній раз, як розписалися, прізвище лишила старе. Думаю: не молода, документів багато мінять.

Два роки тому в нас з Іваном ювілей був: 25 років, як разом. І день народження у нього на Маковія. Усі зійшлися. Що вони з тим дідом не робили. І купали у балії, і попелом натирали, а тоді ще і цеглою терли. Сказали, традиції такі. Чудили, як могли. А ми і не супротивились.

На свята, як сходимося, 24 душі за столом сидить.

— Як на всіх пенсію ділите?

— Знаємо, у кого коли дні народження. По 200 гривень усім у ряд даємо. На свята — по 50. На Паску були. Дід каже: все подорожчало, півсотні наче мало. Треба по 100 давать. Усім пакети наготуємо. Цукерки, печиво і гроші. І вони нам з дідом гроші приносять, а ми кричимо. Останнім часом беремо граблями, сапками, віниками.

Усе тіло паралізувало, одне серце билось

— Як на фермі працювала, пробила ногу. Перемотали. Ідемо на велосипедах додому. Я ще, дурна, кажу: давайте покупаємося у річці, щоб. чистішими були. У двір в’їхала, а язик наче хтось всередину втягує. Впала і нічого не пам’ятаю. Як мене знайшли, як у хату внесли. Що вони мені робили, що кололи — не знаю. Чотири доби була без тями.

Лікар сказав, хто знає, під яким хрестом я народилася. Від правця всі вмирають. А я вижила. Мені все тіло паралізувало, а серце ще билося. В останню хвилину ліки вкололи.

Раз горілку пила. Пиво — 10 років тому

— Аби не смерть сина, до 100 років би хотілося жить, — махає рукою. — Та біда паплюжить.

— Що треба робити, аби у 80 років 60 соток вручну обробляти?

— Горілки і вина не пити. Алкоголь раз у юності куштувала і мене від нього відвернуло. Пиво могла випити, третю частинку склянки. І те 10 років, як перестала пити. А їм усе.

Ото, кажуть, раніше так ловко жити було. Ага, розказуйте. Хіба що менше крадіжок було, та в хати не влізали. Як на город ішли, віник на порозі лишили — значить, дома нікого немає. Але ж грошей не було. Дефіцит на товари. У магазині пусто. Зараз — їж не хочу. І поїхати можна, куди тільки душа бажає. Лише гроші встигай заробляти.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №35 (1634), 31 серпня 2017 року

Теги: Парасковія Кладкова, людські долі, Ніжинський район, велика родина, «Вісник Ч», Юлія Семенець

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект