Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Відсидів 25 років у таборах на півночі Росії. Став названим батьком чотирьом дітям у Городні



Відсидів 25 років у таборах на півночі Росії. Став названим батьком чотирьом дітям у Городні

У Городні живе вдова правозахисника, оунівця* і упівця**, побратима Левка Лук’яненка*** Івана Покровського 87-річна Проня Середа. Матір доглядає Олена Єременко, їй 54, регент хору місцевої Свято-Миколаївської церкви.

Іван Покровський помер на руках у Олени 25 грудня 2009 року, йому було 88.

Покровський досі не реабілітований. Був засуджений до страти. Смертний вирок замінили таборами. Відсидів 25 років на півночі Росії.****

У Городні працював електриком у районній лікарні, мав 6 розряд. Потім був у санстанції дезінфектором.



«Левко його до нас прислав»

— Покровський — Левків побратим, — згадує Івана Миколайовича вдова Олександра Лук’яненка, рідного брата Левка Григоровича, чернігівка Валентина Лук’яненко. — У тюрмі його заразили туберкульозом. Він вийшов, не знаючи, що у нього ця хвороба. Жив у нас. Зробили рентген, а у нього відкрита форма. Як я його лікувала, скільки над ним мучилась (Валентина Тимофіївна лікує травами. — Авт.). Його поклали у Городнянський тубдиспансер. У Городні він познайомився з Пронею. Він ніколи не був одружений. Хлопцем як сів на 25 років у тюрму, так усі 25 років і відсидів. Левко його до нас прислав.

Іван Покровський приїхав до батьків Левка, у село Хрипівку, що за 5 кілометрів від Городні. На рідну Волинь або у Харків, куди запрошував товариш, Покровського не пустили.

Навіть у Городні був під контролем КДБ.

— Якісь сволочі скирди на льонозаводі запалили, — згадує сусід Проні Середи 75-річний Федір Лущай. — Як наїхало під двір чорних машин! І його тягають-тягають... Він відсидів. А до нього чіплялися.

— Я так злякалася, коли його (Покровського) забрали, що на стільці олівцем написала: «Тут востаннє сидів Іван Миколайович», — говорить Олена Єременко. — Добре, що той, хто запалив, признався.

«Наворожила жінка в чорному»

У Городні Івану Покровському стали рідними Проня Середа і її четверо дітей, яких малими покинув батько-п’яниця.

Своєї рідні у волинянина майже не було. Батька-священика і сестру Наталку у 1943 році закатували поляки (у відповідь на так звану волинську різню). Матір і ще двох сестер у 1945 році вислали на північ Росії, у селище Мотьма поблизу Архангельська. Після звільнення у 1961 році мати так і лишилася там.

— Якось вона йшла пішки до сина, у його табір,— розказує Олена. — Йшла і горювала. Зустріла жінку у чорному. Та каже: «Не плач. Твій син зараз у біді. Але на старості він попаде у добру сім’ю і буде щасливий». І мамі сильно пощастило на старості. Їй було 45, як вони стали подружжям.

«Проню, дивись, який чоловік!»

— Як прийшов жити до мене, я кажу: «Сексом займатися не будемо, — згадує Проня Марківна.

— Чому? — дивуюся.

— Не знаю. Не хотіла спочатку. Через операцію по-жіночому.

Це було після лікування Покровського у тубдиспансері.

— Сказали, туберкульоз легенів, і поклали на цілий рік, — розповідає Олена. — Потім йому жити було ніде. Спочатку він їздив до батьків Левка Григоровича (Лук’яненка). У них була корова. Брав молоко, хліб. Згодом на роботу у лікарню влаштувався, електриком 6 розряду. Мама там працювала на кухні. Він приходив, укручував лампочки, подивлявся на маму. Жінки кажуть: «Проню, дивись, який чоловік!» «Та не хочу я нікого!» — сердилася мама.

— Він хворий був на туберкульоз.

— Не було у нього туберкульозу, — запевняє. — Може, на то воля була Божа, щоб Іван рік кантувався у лікарні, поки маму не зустрів. Робив аналізи, був чистий. У нього астма була, уколи я робила.

«Мамі після обіду цілував ручку»

— Чим Проня Марківна Івану Миколайовичу сподобалася?

— Бистра була, — каже донька. — Усе уміла. І чоловічу роботу також. Хату будували — сама тягала колоди, усе горіло в руках. «Вань, будемо шалювати хату», — каже до нього. — «А як? Я не умію» — «А я тобі, Вань, покажу». Він дощечка за дощечку — і обшалював хату. Отак усе у них і виходило спільно.

Мама нас сама ростила, — продовжує. — Четверо дітей: дві сестри і брат. Він загинув трагічно у Києві. Сестра старша, Ліда, у Броварах живе. Середня, Параскева, — Тольятті. А я найменша.

Дід (Покровський) грамотний був. Добре задачки розв’язував. А у мене з математикою у школі не складалося. Він прийде, розказує мені по своїх старовинних методах (учився у гімназії), по своїх формулах. До ранку сидить, а задачку зробить.

А ми якраз будували хату. Жили у врем’янці. Він допомагав.

Мама вже й погодилася жити з ним, і старші діти погодилися, а я не хотіла. Він казав: «Усі ніби не проти, а менша косою крутоне — і побігла!» Не подобалося, що мужчина у хаті. Я ж тоді не розуміла, що це ж — глава! — сміється. — Та врешті стали жити разом. Шлюб був не зареєстрований. Та хіба то держить?

Мама у молодості була бистрюща, худюсінька. Він невисокого зросту, худесенький. Із мамою схожі, як брат і сестра. Я питала: «Чому ви не повінчалися?»

Він був віруючий. Біблію добре знав. Мене життя вчив, казав: «Коли ж ти за розум візьмешся?» У мене було четверо шлюбних чоловіків, зараз п’ятий. Молодість і дурість, — жалкує. — П’ятого перед іконою просила. Завдяки Покровському віруючою стала.

Він мені замінив батька, я до нього прилипла душею і серцем. Коли на кладовищі співаю (відспівую покійних), повз його могилу йду і балакаю з ним, як із живим, — плаче. — Золото був чоловік. Хай він там у раю буде за його муки, за усе. Мамі після обіду цілував ручку. А для мене це було дико. Інтелігентний. Культурний. За все життя не те що грубого, гучного слова не чула.

«Їсти варити умів, і підлогу мив, і на городі помагав, і за худобою доглядав»

— У родичів Левка Григоровича у Хрипівці спочатку брали городину, — згадує Олена. — Потім там землю взяли, порали. Баба Наталка така хороша, дід Грицько (батьки Левка Лук’яненка). Мама пироги з маком пекла бабі Наталці, носила на Спаса. Вони нас любили усіх.

Проня Марківна, слухаючи розповідь доньки, плаче.

— Мам, не плачте, мамочко, — утішає донька.

— Нема слів, щоб виразити, як добре ми жили разом., — продовжує. — Нема зараз таких людей. їсти варити умів, і підлогу мив, і на городі помагав, і за худобою доглядав.

Мама йшла на роботу о шостій, поверталася о пів на восьму вечора. Ми з ним лишалися на господарстві. Три кози, козлята, дві свині, курчата, качки. У нас усе було. Повний погріб м’яса, сала, овочів.

Любив варити суп із прижарочками, густоватенький, наче кулішик. У тюрмі на кухні працював, дієтбратом був, знав, скільки калорій у якому продукті.

Усе умів по дрібному ремонту. Із газової плити старої зробив деко для пиріжків. Я дістаю його і плачу. У санстанції працював. Годинник відремонтувати, програвач чи праску — усе виходило.

Красу помічав. Я на заводі «Агат» працювала у дві зміни, приходила у час ночі. А він казав: «Ленко, ти б устала раненько, так пташки гарно співають, така роса, і сонце сходить. Аби ти знала, як гарно!» А мені спати хотілося. Це зараз, як діда не стало, як мати заслабла, встаю о 5 і лягаю бозна о котрій, бо не управляюся з роботою.

«Через годину він – помитий, убраний, і в гробу таким лежав»

— Шість років не ходив, я доглядала, — згадує Олена. — Ноги сильно застудив. Ще у тюрмі його заставили лізти у яму, щось там з каналізацією, а була зима...

Як помер, у мене через годину він — помитий, убраний, і в гробу таким лежав, вірите? Десь сили взялися. Потім ревіла на все кладовище, як поховали.

— На похорон правозахисники приїздили?

— Нікого не було з правозахисників. Подзвонила Левку Григоровичу, жінка взяла трубку, сказала: «Він зараз відпочиває у Криму». Кажу: «Вибачте». І моїх близьких не було. Сестра старша у Броварах — інсульт, паралізувало. Та, що у Тольятті, не приїхала — далеко і важко. Дзвонили колишні політв’язні з Харкова, співчували.

— Дисиденти, родичі за життя приїздили до Покровського?

— Ми з ним їздили на його батьківщину у село Штунь Любомльського району Волинської області, до племінників. До нас у Городню у 2002 році приїздив Євген Сверстюк****** з друзями.

— Про що говорили?

— Запитували у нього: «Як ти живеш?» Про політику щоб говорили, не чула.

— Чим частували?

— Борщем. Варениками з сиром, картоплею, капустою.

Зустрічався з однодумцями мало, а от писав багато. На кожне свято. Коли уже не в змозі був, я писала, і нам приходили листи і мальовані листівочки.

— Випивав Іван Миколайович?

— Не бачила, щоб пив чи курив. Один тільки випадок пам’ятаю. На похороні сусіда Валентина, бухгалтера, устав, добрим словом людину згадав і випив чарку. Сусід Льонік, покійний уже, дав цигарку. І чомусь так розвезло Івана Миколайовича, ідемо з матір’ю, лежить під парканом. «Проню, прости мені», — просить.

— Ми з ним бесідували часто, багато чарок разом випили, з однієї тарілки, з однієї сковороди їли, — згадує Покровського сусід Федір Лущай. — Я йому співчував. Смертну кару чоловіку присудили! А він не зламався. Міцний, як кремінь. Фізично і морально усе витерпів.

* * *

Іван Покровський — член ОУН-УПА з 1942 року. У 1944 його вивезли як остарбайтера (робітника зі Сходу) у Німеччину. Визволили англійці. Потрапив у фільтраційний (перевірочний) табір. Звідти мобілізували у радянську армію. Після війни працював касиром у Барановичах, Західна Білорусь. 7 грудня 1949 року арештували. Трійка ОСО («Особое совещание») присудила смертну кару по статті за зраду Батьківщині. За УПА і за англійців. Вирок замінили на 25 років таборів. Сидів у Карлазі на півдні Казахстану, Мєждурєченську на Алтаї, Омську, Тайшеті у Мордовії.

Звільнився 5 грудня 1974 року.*****



* ОУН — Організація українських націоналістів. Девіз: «Україна понад усе!». В ОУН входив Степан Бандера.

** УПА — Українська повстанська армія. Воювала у 1942-1953 роках за езалежність України.

*** Левко Лук’яненко — наш земляк. Дисидент (інакодумець) і політик. За радянської влади відсидів 26 років. В незалежній Україні депутат Верховної Ради чотирьох скликань. Герой України. Живе на Київщині. 89 років.

**** Хрущов був добріший за Сталіна. Левка Лук’яненка до розстрілу засудили у 1961 році, замінили не на 25, а на 15 років тюрми.

***** Детальніше про Покровського читай на сайті «Української Гельсінської спілки» (правозахисного об’єднання).

****** Євген Сверстюк — політв’язень радянського режиму. 7 років таборів та 5 років заслання. Президент українського ПЕН-клубу, міжнародної організації письменників.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №14 (1613), 6 квітня 2017 року

Теги: Іван Покровський, Городня, ОУН, УПА, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект