Потопали

Кохання тримає на ногах

Любов до Володимира підняла Тетяну з інвалідного візка! І вже п’ять років жінка ходить. Хоча й опираючись на милиці або тримаючись за меблі. За цей час у них було три переїзди і дві пожежі.


Володимир, Тетяна і Настя Єгорови


Весілля справили в день народження

Родина Єгорових, 35-річна Тетяна, 40-річний Володимир та їх чотирирічна донька Настя, два роки живуть у селі Горбове Куликівського району. Дорогу до їхнього двору вкаже кожен. Орієнтир — ворота і хата з намальованими вишнями.

2012 року історія їхнього кохання сколихнула Україну. Про них писали, говорили, показували по телебаченню. До того як поєднали долі, у кожного було тяжке, нещасне існування.

Таня_народилася у Неданчичах Ріпкинського району. Їй поставили діагноз — дитячий церебральний параліч і дали першу групу інвалідності. До восьми років лікарі намагалися допомогти, проте слабкі неслухняні ніжки її не тримали. В 11 років зробили операцію, трохи вирівняли загнуту стопу лівої ноги. Врешті-решт медики сказали: «Ходити не буде». Доки була малою, батьки носили на руках. Підросла, пересадили в інвалідний візок.

З часом у сім’ї народилося ще двоє дітей. Здорових. Уся любов і турбота перенеслися на них.

Після школи пішла навчатися на курси швачок у Славутичі. Від села туди 15 кілометрів. У 2009 році потрапила до Чернігівського міського об’єднання інвалідів «Шанс». Познайомилася з його керівником Світланою Федоровою. Дякуючи Федоровій, брала участь у «Танцях на візках». Навіть до Польщі на конкурс з’їздила. Привезла гран-прі. З інвалідністю Таня змирилася. Та щастя так хотілося.

— Бувало, я ридала у Світлани Віталіївни: «Чому я така нещасна? Хочу кохати і бути коханою. Напевне, я ніколи не зустріну чоловіка, який може розгледіти мою душу», — пригадує Тетяна. — В лютому 2011 року мені запропонували путівку до Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів у Лютежі Київської області. Поїхала вчитися на оператора комп’ютерного набору.

У Лютежі в першу ніч наснився сон. Начебто розглядаю себе в дзеркало. В сусідній кімнаті жив тлумач снів Петрович. Розповіла йому. «Заміж вийдеш, — сказав. — Не віриш, сама почитай». І приніс сонник. У ньому говорилось: побачене у сні дзеркало — передвісник весілля. Наступного дня в Лютеж приїхав Володя. З Мени, де жив на той час.

Спочатку ми просто пили чай. Потім у подруги був день народження. Гуляли всі, а прибирати виявилося нікому. Я взялася, Володя допомагав. І я зрозуміла, такого чоловіка хочу бачити поруч з собою все життя. І з усіх сил старалася йому сподобатися. Зачинялась у кімнаті і намагалась встати з коляски. Хоч на кілька секунд. Ноги страшенно боліли. Я плакала, але не здавалася. І врешті-решт, вийшла до їдальні з милицями.

— Весілля призначили на 8 жовтня 2011 року — день народження Володі (35-річчя). Про своє рішення сказали батькам. Перша реакція матері: «А що скажуть люди?» Друга: «У мене немає грошей на свадьбу». Так стало обідно, сестрі ж знайшли. Я взяла кредит, 2,5 тисячі гривень. Володя купив срібні обручки. Закупили продукти, прикраси. З новою весільною сукнею допомогла Світлана Федорова. Фату я купила сама, — поринає у спогади Тетяна.

11 жовтня 2012 року у подружжя народилася донька, робили кесарів розтин. Вага 2650, зріст — 51 сантиметр. Назвали Настею. Дитинка здорова.

Хата в Неданчичах згоріла

Тривалий час родина мешкала у Неданчичах. Перейшли у стару хату, колись там жив дід Тетяни.

— Я взяла кредит, 17 тисяч гривень, і ми стали облаштовувати наше гніздечко. Вова переробив грубку, провів воду. Обладнав з комори ванну, обклав плиткою, поставив у будинку унітаз. Здавалося, тільки б жити і радіти. Та все згоріло, — розповідає Тетяна, помішуючи на плиті у каструлі сало. — Чоловік любить варене домашнє сало. Воно краще, ніж магазинне, — пояснює.

Пересувається жінка по хаті, тримаючись за меблі. Милиці стоять біля дивана. Мала Настя, побачивши нову людину, поспішає похвалитися книжками та іграшками, які має. Носить і носить мені Мікі Маусів, ведмежат, книжки з малюнками, показує котенят Фелікса і Барсика. Про кота говорить: «Він нас спас».

— Так, так, — підтверджує мати. — Ми вдруге тут, у Горбовому, ледь не згоріли. В Неданчичах втратили все.

Було 31 грудня 2014 року. Ми приготувались зустрічати новий 2015 рік. Бабуся-сусідка прийшла. Витопили грубку. Сидимо за столом. І бачимо, з-під підлоги дим валить. Володя вискочив надвір. А там уже шифер тріщить, наче салюти пускають. Встиг лиш ноутбук і телевізор винести. Та нас спасти.

Документи, речі, все згоріло. Пожежники написали причину — порушення правил пожежної безпеки. Кому воно треба, розслідувати? У нас інша думка — підпал. Перед цим у чоловіка з односельцем був конфлікт. Підозрюємо, це його рук діло. Там була щілина у фундаменті (для вентиляції). Володя утеплив соломою водопровід. Достатньо було сірник кинути. Почало горіти знизу.

Через чотири місяці у того мужика згорів сарай, а потім і стара хата. Можливо, це збіг. Та навряд чи такі збіги бувають.

Низький уклін всім, хто нам допомагав. Односельці зібрали 10 тисяч гривень, сільрада виділила п’ять, небайдужі допомогли. Загалом назбирали 35 тисяч гривень. Доки ми шукали нову хату, мер Славутича на три місяці пустив нас пожити у гуртожиток. На Ріпкинщині по селах були варіанти, але далеко від райцентру. Двоюрідна сестра підказала будинок у Горбовому. На хорошу хату грошей не вистачило, купили стару, повоєнну. Обжили.


Вся хата розмальована вишнями

— Хто придумав розмалювати паркан і хату?

— Чоловік. Він же чудово малює портрети, натюрморти. От і за хату взявся. Тиждень розписував по оргаліту з усіх боків. Попередньо думали, будуть лебеді, та у багатьох на огорожах є. А от вишень я не зустрічала. Ідею знайшли в Інтернеті.

Володя переробив сарай. Збудував літню кухню. Завели курей, обробляємо город. А ще тримаємо собаку і котів. 9 лютого ледь знову не погоріли. Натопили піч, вона, стара, і прогорів черінь. Постіль стала чадіти. Ми спали. Від смерті нас врятував кіт Барсик. Він, рятуючись від задушливого диму, почав дряпатись до нас у кімнату о четвертій ранку. Те, що погоріло на печі, викинули. Більше ми її не топимо, — каже Тетяна.

— Настя не соромиться, що мама з милицями?

— Навпаки. Пояснює, у мами ніжки болять.

— Братика, сестричку просить?

— Іноді нудиться, що одна. Ми б хотіли ще дітей. Але коли я народила Настю, пачка памперсів була 180 гривень, зараз — до півтисячі.

Хоч би раз побувати на морі

— Про що мрієте?

— Хоч би раз у житті побути на морі з дитиною. Нам давали путівку у Саки, коли я була вагітна. Не поїхала, бо багато процедур мені тоді не можна було. Так і лежала на збереженні. Тепер хто знає, коли черга прийде. Кажуть, інвалідам видаватимуть електроскутери. Дуже хочу. Заряду акумулятора, вистачає на 9 кілометрів. До Куликівки — 12, не доїду. Але на річку дитину звожу, там дорога асфальтована.

Звісно, хотілося б повернутися до танців на візках. Та заняття в Чернігові після обіду. На останній автобус не встигну. А переночувати ніде.

Банк – не благодійний фонд

— Газ нині дуже дорогий. Як не економимо, та за місяць доводиться платити 700 гривень. Машина дров коштує 1700 гривень.

А у нас з доходів дві пенсії та виплати малозабезпеченим. Володя ще платить на доньку від першого шлюбу аліменти. А ще ж треба з банком розрахуватися. Після пожежі не було змоги платити. Набігло 26 тисяч гривень.

Я просила, щоб розстрочили виплату боргу. Та мені сказали: «Банк—не благодійний фонд», і подали до суду. Півтори тисячі гривень списали. Решту доведеться повертати по 25 відсотків щомісяця з пенсії. Які в нас гроші є, витрачаємо на дитину. Купуємо їй молоко, фрукти. Возимо на виставки.

Іноді буває так, що до пенсії не дотягуємо. Пишемося в борг у магазині. Потім віддаємо. Тут, у Горбовому, люди хороші, вірять нам.

Хочеться підлатати будинок. Підсипати фундамент. Машина піску — 700 гривень, ще й не докупишся. Тут він дефіцит, не те що на Ріпкинщині.

— Віддали б Настю до дитсадка, легше було б.

— Вона знає вже всі букви, тварин, пробує малювати. Ми займаємося з дитиною.

На підтвердження маминих слів Анастасія показує книги і букви. Хвалиться нафарбованими нігтями.

— Ми возили Настю на новорічний ранок у садок. Щодня водити накладно для сімейного бюджету, — приєднується до розмови Володимир. — Треба платити за садок, ще мішок картоплі здати, буряки, моркву, і т. д., консервацію, банку молока. Влітку донька гуляє з іншими дітками.

Насті, певно, було б веселіше серед однолітків. Батьки — інваліди, може, обійшлись би без їхнього мішка картоплі?

— Пільги на оплату мають діти-сироти, діти учасників АТО, багатодітні сім’ї і дітки, які перебувають під опікою. Так, як і по всій Україні. На жаль, малозабезпечені сім’ї не мають, — пояснює 42-річна Валентина Тимошенко, завідуюча Горбівським дитсадком. — Наш заклад — на балансі сільської ради. За день перебування рада виплачує 5 гривень, і 10 — батьки. На жаль, при закладі немає городу. Ніде вирощувати овочі. Тому батьки допомагають.

Є неблагополучні сім’ї, які не можуть надати допомогу. Батьківський комітет вирішує, чим посприяти. Дівчинці треба ходити до садочка, спілкуватися з ровесниками. Ми радо її приймемо, було б бажання батьків.

(Подумала, можливо, знайдеться спонсор оплатити садок для Насті. Агов, добрі душі, відгукніться. — Авт.).

Самі Єгорови допомоги не просять. Незважаючи на пережиті труднощі, виглядають щасливими.

— Тут життя цікавіше, ніж на Ріпкинщині, — каже Таня. — Чоловік бере участь у виставках малюнків. Ось має зобразити герб Горбового. Культурне життя є в селі, працює бібліотека. Володю і туди запрошують. Він може на замовлення писати портрети. Я взимку плела шкарпетки. А оце взялася собі, бо як той чоботар, що без чобіт. Якщо їдемо до Куликівки, до автобуса чоловік мене і доньку везе на колясці. Потім залишаємо її у магазині. А далі я на милицях.

Дивилася на Таню і Володю і думала: вони знайшли одне одного, і у них справжня любов, яка не кожному дається.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №10 (1609), 9 березня 2017 року

Теги: Єгорови, Ріпкинський район, людські долі, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект