Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » На 20 років молодшу жінку катає на «Мерседесі» на дровах


На 20 років молодшу жінку катає на «Мерседесі» на дровах

79-річний Микола Наумчик встановив у свій «Mercedes Benz» газогенераторну установку. Зробив її власноруч. Тепер автомобіль їздить на дровах. Разом з дружиною 59-річною Іриною Остапенко все літо їздили на пасіку на «дров’яному» Мерседесі.


Микола Наумчик готує
«Мерседес» до поїздки. Позаду - Ірина Остапенко

«На саморобних «кірогазах»

— Першу машину зробив у 1964 році. Кузов тримається на закльопках, як гудзик у джинсах, — розповідає Микола Наумчик. — Листи алюмінію купував, вигинав дома на колодках. Поки працював у культурі, вільний час був. Клепати в армії навчився, на літаках. Зверху тент знімався. Рама кльопана, мости. Двигун «москвичівський» переробив. Деталей хватало тоді. В обласному ДАІ робили випробування. Боявся, колеса погублять, — а ні, нормально. Отримав документи на неї.

Я не один, чоловік шість нас таких помішаних було по області, винахідників. Назвав свою машину «Десна», на права здав, тоді ще за 33 рублі. 10 років на ній від’їздив. Потім кузов віддав школярам на металолом.

Модель «Десна-2» була вже клеєна. Епоксидна смола і склотканина. Робив форми і виліплював. Кузов, двері, капот, задня частина. Раму зробив, мости з першої моделі. Часу пішло... Верх і заднє скло убиралося за п’ять хвилин. Реєструвати вже не треба було, достатньо було пройти техогляд в місцевому ДАІ в Корюківці.

— Скільки людей поміщається?

— Чотири. А п’яних вісім.

У третьої «Десни» верх кузова вже не знімався. 16 років від’їздив і теж одвіз на металолом, хоч і жалко було. Тільки скло познімав, воно з «Волги» було.

І на кожній неодноразово їздив на море: і в Крим на Чорне, і на Азовське. Всі гори об’їздили. Дикунами: палатки, керогаз, картопля... Тільки з сім’єю 17 раз був: жінка, діти. Раз батька привіз. Петро Федосійович штани закатав, по морю походив і каже: «Колю, відвези мене до Насті (матері), а тоді назад приїдеш».

«Не я винайшов, на дровах ще до війни їздили»

— Відмовився од «Десни» як від застарілої моделі. І якраз після розпаду Союзу купив «Мерседес» випуску 70-х років. Знайшов у Чернігові. Стояв порослий кропивою, ніхто за ним не дивився. Вишні нападали, попроростали. Взяв його по дешовці. Але завели, і сам доїхав додому. Правда, труба відпала, з корюківським автоінспектором прив’язували дротом.

Мотор був під дизельне паливо. Апетит хороший, бак — 65 літрів. Як заправляти, пенсії не хватить. От і взявся переробляти.

Друзі допомагали, Віктор Мещанинець, — ще такий Кулібін є. Перш за все почитали статті про стару техніку. Ще довоєнні машини були такі, що їздили на дровах. І у Другу світову війну у нас трактори на дровах були. А придумали такий двигун у 1800-х роках. Газогенераторна установа, суха перегонка деревини. Коли ми робили, — де з Інтернету підказки брали, де самі придумували. В Седневі ще був хлопчина, Женя, в якого «Жигулі» на дровах їздять (зараз він у Полтавській області). І Саша у Сновську. Але в них газогенераторна установка ззаду назовні пристроєна, а в мене в багажнику схована.

Ціле літо з Ірою на пасіку на дровах літали. Спочатку під Наумівкою вулики стояли, потім аж за Сновськ хлопці забрали. Там, за Сновом, ще місяць стояли. Два-три рази на неділю їздили.

Ну що, ходімо розпалювати?

Швидкість нормальна, і вихлопу нема


Для заправки треба закинути в металевий бак — газогенераторну установку — відер 4-5 дрібно порубаних дров.

— Будь-яких, сухих, аби не ялина, — уточнює господар. — 3 хвойних вугілля слабке. В багажнику зліва є відсік для запасу дров, щоб підзаправлятися в дорозі. І ще багажник приварений до верху «Мерседеса».

«Мерседес» уже стоїть у дворі. Товариш, 46-річний Віктор Мещанинець, шматком газети підпалює пічку. Через сильний вітер виходить з третього разу. Назовні випущена труба, щоб була тяга. Установка почала свистіти — це запрацював вентилятор. Через трубу виходить негустий дим, пахне багаттям.

— Горить у відсіку знизу, там температура має бути 1200 градусів Цельсія. Верхні дрова зразу не згорають, а тліють. Утворюється газ. Проходить через розпечене вугілля внизу, а тоді через бокові зазори повертається наверх. І вже очищений через трубу іде в двигун.

Віктор підпалює сірник біля виходу труби, звідти виривається язик полум’я.

— Ось, газ вже пішов.

Котел привели в бойову готовність: Віктор вимкнув вентилятор, і газ пішов у мотор двигуна. Свистяче диринчання припинилося.

Микола Петрович завів мотор:

— Оце вже на дров’яному газу машина работає.

На розтопку йде хвилин 5, на прогрів мотора ще трохи. Якщо підзаправлятися в дорозі, то вже стільки чекати не треба, — дрова вкинув і поїхав.

Сідаємо в «Мерседес» і вирулюємо з двору. Запаху диму не чутно, бензинового вихлопу нема. Дим теж не клубиться. Трохи трясе, але то претензії до дороги.

— Далеко доїдемо без дозаправки? — цікавлюся.

— 50-60 кілометрів. Мо’, на хорошій дорозі і дальше можна. А так дров підкинув у дорозі і порядок. Красота! З собою мішків три-п’ять можна взяти — он на багажник зверху накидав і їдь. Швидкість — і 80, і 90 біжить. Ну, слабша трохи тяга, ніж на бензині.

— Не холодно в салоні.

— Пічку включив. Вона від двигуна працює. Мотор також переробляв. Всмоктуючий колектор газу підвести треба. Подача повітря регулюється. Все безпечно, труба від генератора до мотора йде назовні, щоб в салоні димом не воняло.

— Дорого обійшлося все це?

— Час і труди. Майже все робив сам, дещо було, трохи докупляв.

— Він такий майстер, вся Корюківка звертається. Все що хочеш зробити може. Як нема на чому зробити деталь, робить станок, а тоді на ньому — деталь, — нахвалює свого мужчину Ірина Михайлівна. Вона — друга дружина винахідника.

Три похорони

З першою, Неонілою Григорівною, Микола Наумчик прожив 52 роки. Зіграли і чавунне, і срібне, і золоте весілля, її не стало чотири роки тому.

— То був тяжкий рік, за півроку три похорони, — згадує Микола Петрович. — Швидко, від онкології, «згоріла» дочка Наташа. Коли виявили захворювання, вже пішла четверта стадія. Дочка померла в квітні, а Ніла Григорівна — в кінці жовтня.

А через три дні після того узнаю, що внука Серьожу вбили. Було йому 27 років, Наташин син. Друзі і кончили, бізнес не поділили. Серьожа тільки починав «розкручуватись». З тими ж хлопцями, двома братами з Корюківки. Дровами займались, згодом європіддони почали робити. Серьожа вже в Чернігові жив, сюди приїжджав. Заманили внука на дачу і так жорстоко, бідного, вбили. Іззаду трубою шість раз... Голову розбили, в колодязь кинули і піском притрусили.

Коли їх опитували, сказали: за границю поїхав. Начебто дама йому звідти дзвонила, домовлялися.

Це добре, що ще сват мій, Олександр Мілейко, взявся. Опергрупу з Києва викликав. Знайшли, за ніч розкрутили. Телефонні розмови підняли.

Один все на себе взяв. Серьога зайняв йому якусь суму грошей, і той, щоб не віддавати, рішив його убить.

15 років убивці дали. Зараз років 8 йому залишилось.

«Прадід»

Внучка Інеса Мілейко, старша дочка Наташі, живе в Чернігові. Вона капітан міліції, правда, зараз в декретній відпустці. Двоє діток, Софійка і Саша.

Менший син Миколи Петровича Павло живе в Корюківці. Тут дві внучки: Віола навчається в Києві, в авіаційному університеті, а Христина вже народила діду правнучку Стефанію.

«Я танцювала, він в журі сидів»

З Іриною Михайлівною були знайомі давно, по культурі. Постійно на сцені мимо проходили.

Вона з Наумівки, часто брала участь у самодіяльності. А Микола Петрович працював то худкерівником, то хоровиком, то старшим методистом. Усього в Корюківському районному будинку культури пропрацював 23 роки.

— Ми виступаємо, а він у журі сидить. Може, й була симпатія. Та я й подумати не могла, що колись зійдемося і разом жити будемо, — хитро усміхається жінка.

— Я на сцені все життя, як себе помню, — говорить Микола Наумчик. — Сам родом з Киселівки Менського району. Закінчив культ-просвіт училище, заочно. Все життя з баяном. Тричі лауреат республіканського конкурсу. Був у мене чоловічий квартет, жіночий, вокальний ансамбль був. На телебаченні вісім раз записувались, на «Сонячні кларнети» їздили.

У 79 — 300 кілометрів на плоту

— Що то за вітряк у вас над хатою?

— Вітряк ще не закінчений, часу не вистачає. Буде виконувати всяку механічну роботу. Дрова будемо з його допомогою пиляти, верстат крутити, циркулярку. Карданами, ременями. Дурі в нього хватає. Зараз поставив на гальма, бо так крутить, що я його боюсь.

З товаришами пліт зробили розбірний. Із 16 залізних бочок і 5 камер. Потім камери убрали. Дві з половиною тонни можна вантажити на нього. Щороку чоловічою командою ходимо по Десні, від Новгорода-Сіверського до Макошина. Туди підвозять і назад забирають. 300 кілометрів пропливаємо за тиждень чи й менше. Мангал на плоту, електростанція. З кожним роком технічно вдосконалюємо.

— Ви ж музикант...

— Так а я всюди з баяном, — показує фотографії Наумчик. — А технічні здібності Бог дав. Спеціальність токар-фрезувальник-металообробник 5-го розряду отримав на заводі. Ще зі школи бігав у майстерню на Киселівське торфопідприємство. Після 7-го класу прийняли туди учнем. Спостерігаю за токарем, як він щось робить на верстаті, виправляю: «А я б не так зробив». Він злиться, мене ганяє. Підучився, самостійно працював три роки. Нема таких токарних робіт, щоб не зробив на верстаті.

В армії службу проходив на аеродромі в ремонтній авіаційній майстерні, біля Ленінграда. 36 заохочень за службу. Пропонували там і залишитись. Але я мав мрію — зробити машину.

Планів на три життя в мене, а життя вже наче на ісході, — прибідняється Микола Петрович. І сміється.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №10 (1609), 9 березня 2017 року

Теги: Микола Наумчик, Мерседес на дровах, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект