Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Марина Гончаренко: «Якщо є улюблена справа, то це - на все життя»



Марина Гончаренко: «Якщо є улюблена справа, то це - на все життя»

На мистецькому небосхилі Сіверського краю яскравою зіркою сяє талант народної артистки України, викладача вищої категорії і завідувачки відділу естрадного співу Чернігівського музичного училища ім. Л.Ревуцького Марини Гончаренко. А ще вона -солістка Військово-музичного центру Сухопутних військ Збройних сил України. Марина добре відома не тільки як виконавиця українських патріотичних пісень, а й як їх авторка, член журі багатьох міжнародних мистецьких фестивалів та конкурсів.



- Звідки ж така різноманітна обдарована творча палітра? Чи не з сімейно-родинних генів?

- Безперечно! У нашій сім’ї завжди був і є культ співу, музики, театрального мистецтва та культури. Моя мама, Лідія Володимирівна, відмінно грала на фортепіано, мало не півстоліття пропрацювала викладачем і концертмейстером у музичному училищі ім. Л. Ревуцького. У батька, Миколи Олександровича, неповторний тенор, яким він чарував численних шанувальників співу протягом багатьох років, виступаючи у складі чоловічої капели та українського народного хору обласної філармонії. А моя бабуся Марія Іванівна Бебешко - це взагалі унікальна особистість, ім’я якої можна сміливо занести до рекордів мистецької книги Чернігівщини. Не одне десятиліття вона виходила на сцену обласного драмтеатру, і їй одній із перших було надано звання заслуженої артистки України. А наприкінці січня ми відзначили 96-й бабусин день народження.

- Унікально! Вас мало не з перших днів життя оточувала аура мистецтва і любові...

- Навіть вікна нашої квартири по вулиці Шевченка виходили прямо на театр, і я справді, мало не з пелюшок, купалася в музиці та любові батьків, які обожнювали мене. І це велике щастя! Бо сьогодні, на жаль, багато дітей страждають від надмірного гримання та суворості, браку уваги. А мене змалечку мама по-доброму, ненав’язливо привчала співати у два голоси та грати на піаніно.

- І особливих вагань щодо подальшого вашого навчання не виникало?


- Так. Разом із навчанням у чернігівській десятирічці №3 я розпочала здобувати фортепіанну освіту в музичній школі №1.

- Навантаження велике. Як вдавалося поєднувати навчання у двох школах?

- Співати і грати - для мене святе. У нас був викладач Сергій Мартиненко, якого ми обожнювали, як і сольфеджіо з хоровим співом. Багато чому навчили чудові викладачі -Зоя Золотарьова та Ірина Мащен-ко, за що я їм щиро вдячна. А от у загальноосвітній школі успіхи були скромнішими. І коли мене залишали на додаткові заняття з фізики чи математики, а в цей час розпочиналися уроки музики, то казала, що не можу. Вчителі обурювалися, нарікаючи на слабкі знання з точних наук, але я з гордістю відповідала: «Натомість маю п’ятірку з сольфеджіо» і бігла співати.

- І доспівалася до музичного училища?

- Так, хоча мама радила мені вступати на фортепіанний відділ. Але я вирішила піти на хоровий, бо відчувала, що це моє, рідне. Мудрі батьки з розумінням поставилися до цього, хоча й сумнівалися. Згодом і вони зрозуміли: якщо є улюблена справа, то це - на все життя.

- Що найбільше запам’яталося з часів навчання в училищі?

- Колектив суперових фахівців, які вміло передавали нам свої знання та закоханість у мистецтво. Для мене справжньою музичною мамою стала Августина Євсеєнко, яка, здобувши фах хормейстера у московському інституті ім. Гнєсіних, була взірцем майстерності для багатьох своїх вихованців. Закінчивши училище з відзнакою, отримала направлення до Ріпок.

- І як Вас прийняв колектив музичної школи райцентру?

- А ніяк, бо я туди не доїхала...

- Чому, відстань невеличка?

- Я прагнула поглиблювати свою музичну освіту в консерваторії. Київ мене чимось розчарував, тож вирішила поїхати до Харкова. Склавши успішно екзамени, з головою пірнула у мистецьке життя індустріально-східної столиці - неповторне і насичене. А головне - були дуже сильні фахові педагоги: Наталія Бєлік-Золотарьова, Юрій Кулик, В’ячеслав Палкін, які створили з мене професійного хормейстера. За це я завжди готова їм низько вклонитися. Взагалі відзначу, що на усіх етапах навчання і життя у мене були прекрасні вчителі.

- А чим цікавий харківський період?

- Ми були молоді, завзяті, сповнені бажання досягти музичного олімпу. Ці надзвичайно насичені роки принесли багато цікавих подій, концертів, зустрічей, познайомили з провідними колективами і виконавцями багатьох країн.

- Мабуть, з’явилося бажання залишитися в Харкові?


- Ні-ні (усміхається), хоча й надійшла пропозиція стати хормейстером Харківського театру опери і балету. Але для мене Чернігів -улюблене місто, яке увійшло в усі фібри моєї душі ще з дитинства. Тому, коли знову побачила Красну площу, фонтанчик з жабками, була неймовірно щаслива і радісно сказала: «Здоров, Чернігове, я повернулася!»

- І він Вас радо прийняв...

- Так, директор училища Владислав Бойко прихильно поставився до молодого спеціаліста і радо взяв до колективу. Паралельно отримала пропозицію з рідної музичної школи №1 від педагога Сергія Мартиненка, який запропонував своє місце. Я була категорично проти, але вчитель наполягав, мотивуючи тим, що втомився і йде на пенсію. Тож дала згоду працювати на півставки. Ось так у мене з’явився хор старшокласників. За десять років набула величезного досвіду. Діти потребують неабиякої енергії та терпіння. Та коли бачиш, як спалахують їхні очі, відчуваючи акорди та гармонію музики, розумієш - це дорогого коштує.

- На дверях класу училища, де Ви сьогодні навчаєте юнь, красується табличка, що тут працював славетний хормейстер Любомир Боднарук. Це символічно для Вас?

- Ще й як! Це був справжній митець, який створив професійний хор імені Бортнянського, багато зусиль докладав для розвитку хорового мистецтва Чернігівщини, а ще надзвичайно приємна людина з великим почуттям гумору, з якою цікаво і повчально спілкуватися. У ті дебютні роки ми з ним ділили клас, щоб кожному було зручно.

- Марино, Ваш творчий шлях співачки тісно пов’язаний із колективом Військово-музичного центру. Із чого все почалося?


- З доленосного творчого сольного концерту в 1998 році, після якого художній керівник - головний диригент, нині народний артист України Володимир Дашковський запропонував місце солістки Центру. Тоді він називався Сьомим військовим оркестром штабу Північного оперативного командування. Така пропозиція стала повною несподіванкою, адже вокал для мене не був головним. Що вирішити, коли сумніви та побоювання не давали спокою? Запитала у мами: може не треба? Але стверджувальної відповіді не отримала. Звернулася до однокурсника Олександра Шевчука, нині заслуженого артиста України і керівника Центру: «Що робити? Я ж не солістка...»

«Не спробуєш - не взнаєш. Треба ризикнути», - відповів колега. Це змусило мене остаточно розвіяти сумніви і дати згоду, бо для себе вирішила: «попытка - не пытка».

Далі розпочалася спільна праця й творчість, які нас дійсно поріднили: це створення та становлення Центру, численні гастролі як в Україні, так і за її межами, виступи у військових гарнізонах, а останніми роками виїзні концерти для наших мужніх воїнів на обпаленому війною Сході. Я вдячна Володимиру Дашковському, який надав мені можливість стати солісткою і відчути справжнє щастя від того, що співаєш у професійному колективі і маєш змогу реалізувати себе.

- А що найбільше запам’яталося під час концертів на Сході?


- Почуття величезної відповідальності. Адже співати для звичайної аудиторії і для воїнів, які щодня ризикують своїм життям, - це різні речі. Очі солдатів на передовій, поранених у госпіталях, перед якими не можна сфальшивити, запам’яталися назавжди.

- Так, заради цього варто виступати, вкладати в пісню свою душу. І яскраве тому свідчення -музичний альбом «Всі до бою!», який Ви презентували торік у Києві.

- Ідея записати диск виникла два роки тому. На той час у мене вже було кілька пісень, присвячених українським воїнам. Загалом до альбому відібрано 12 найкращих творів, серед яких і давно відомі - «Колискова для мами» та «Я живий, матусенько, живий». Біль, спричинений війною, мужність воїнів, усенародний патріотизм внесли свої корективи у його формат. Він для мене має особливе значення, адже в кожній пісні є часточка моєї душі і як автор-ки-патріотки, і як виконавиці...

- А хто з вокалістів Вас найбільше зачаровує своїм талантом?

- Свого часу еталоном вокалу для мене стала Уїтні Хьюстон. У неї своєрідний смак і манера виконання. Неймовірно подобається музична і красива Лара Фабіан з її унікальним діапазоном. Також я у захваті від справжнього бога вокалу - Лучано Паваротті та віртуоза сцени Дмитра Хворостовського.

- Ви - автор багатьох пісень. Скільки їх у Вашому творчому доробку? Як створювали першу?

- Я не веду ліку своїм творам. А першу пісню написала, коли приїхала після консерваторії до Чернігова і потрапила у своєрідний життєвий вакуум. Харківські друзі роз’їхалися за призначенням, чернігівські одно-групники також «розлетілися». Влітку часу багато, тож захопилася читанням літератури, поезії. З’явилося бажання покласти на музику окремі вірші, які зачепили серце, відкрити їх для слухача. Тут, мабуть, спрацювали бабусині гени, і я почала наспівувати, записувати ноти, «шкрябати» на гітарі мелодії.

- Розпочали композиторську діяльність?

- Ні, композитором я себе не вважаю. Мені більше до вподоби, коли оголошують - автор і виконавець. А композитор має не просто закінчити консерваторію, а багато знати про специфіку кожного музичного інструмента, кожного голосу, але головне - вміти написати клавір, зробити оркестровку та оранжировку. Я - музикант, хормейстер. На створення власної першої пісні «Я тебя отвоюю» мене надихнула поезія Марини Цвєтаєвої. А сьогодні приємно, що слухачам припали до душі «Крила янголів», «Українські батальйони», «Всі до бою!». У них - любов до Батьківщини, вони оспівують мужність і патріотизм, кохання й ніжність та одночасно кличуть до бою за свій народ і його волю.

- Що побажаєте у ці весняні дні своїм вихованцям, читачам «Деснянки»? І які квіти стали б для Вас подарунком?


Осінні жовтогарячі хризантеми з притаманним їм своєрідним присмаком і ароматом. Усім нам бажаю найголовнішого - миру, а своїх студентів закликаю не бути байдужими і робити справу з любов’ю.



Сергій Гайдук, «Деснянка» №10 (643) від 9 марта 2017

Теги: Марина Гончаренко, музика, співачка, Сергій Гайдук, «Деснянка»

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект