Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Опер Микола Сапоненко на Майдані отримав дар

Потопали

Опер Микола Сапоненко на Майдані отримав дар

56-річний Микола Сапоненко з села Андріївка Чернігівського району каже, що на Майдані отримав дар прозріння. Почав відчувати людську енергетику.

- Подивлюся в очі, почую голос, зрозумію, яка людина. Якщо позитивна енергія, дихається легко і тіла ніби не відчуваю.

Це вважає, прийшло після побаченого і пережитого.

На Майдан Микола Сапоненко прийшов із органів. Він майор міліції у відставці. Закінчив Вільнюську школу підготовки начскладу (начальницького складу) МВС СРСР. У ній готували оперативників у системі МВС. Це була колишня школа Абверу, органу армійської розвідки та контррозвідки Німеччини.

Діти Миколи Сапоненка – Сергій та Альона – теж служать у поліції.


Микола Сапоненко


«Полетів щит разом із кистю, стирчали сухожилки, кров лилася»

— Був свідком, як на Майдані у Києві хлопцю відірвало руку, — розказує Микола Сапоненко. — Він щит узяв у праву руку. І полетів щит разом із кистю, стирчали сухожилки, кров лилася. Фуражка дибом ставала. (http://24tv.ua/ru/vzriv_na_maydane_parnyu_otorvalo_kist_ruki_n406345Авт.).

Несли на палицях два колеса (покришки). Хто молодший, і три носив. Євген Ніщук, теперішній міністр культури, кричить: «Щити беріть, щити, щоб обличчя не обпекло». У масках, у шоломах були люди, але це не захищало від полум’я. От цей хлопець і узяв щит...

Я колеса з батьком Атрошенка носив (Владислав Атрошенко — мер Чернігова, батька звати Анатолій Федорович. — Авт.) Жили навпроти КМДА (Київської міської державної адміністрації) у палатці.

Наших, чернігівських, палаток за весь період Майдану бачив дві. Біля Будинку профспілок одна. Там зробили штаб. Звєрєв (Микола Звєрєв, колишній депутат, згодом голова Чернігівської облради) був одним із організаторів. І біля КМДА була палатка, щоб зігрітися, поїсти.

Усіх у палатці навіть не знав. Була Ірина Вовк, згодом стала головою Ріпкинської райдержадміністрації. Світлана Жимолостнова. Наталія Іванченко. Людмила Михайлівна, Віра Мартинівна.

Зараз чую: Майдан був приплачений. Може, й платили — але на Антимайдані. На Євромайдан за свої гроші їздили. Приїжджали не з порожніми руками. Кожен щось привозив. Молоко у Чернігові купували. Коли міліція сльозоточивими гранатами обкидала, людям потрібно було молоко. Воно захищає від ураження газом. Я скучаю за Майданом. Відчував на ньому, що я не один такий у державі. Майдану віддав 62 дні. Приїхав 2 чи 3 грудня.

Отримав посвідчення учасника Майдану. Їх давали у кінці грудня 2013 року. Щоб отримати документ, заповнювали анкети.

В'ятка: став лейтенантом

— Я гусавець, родом з села Гусавка Менського району, — розповідає про себе. — Мама Надія Сапоненко отримала квартиру у Чернігові, у районі Нафтобази. 7-8 класи я у Чернігівській школі №4 учився, а після школи — у ПТУ №6 на Музикалці.

Прийшов з армії, а мої друзі служили у міліції. І мене повели влаштовуватися на Шевченка, 13. Начальником був Булка, з Березни.

А я працював шофером у 35 автоколоні, пиво по області возив.

Та ось приходить повістка додому. «Запрошуємо у «Градецький» готель, кімната номер такий-то, для бесіди. У вас є можливість поступити у будь-яке училище МВС Радянського Союзу».

Я повністю розрахувався. І потрапив в установу К231, місто В’ятка, між кордоном Комі АРСР і Кіровською областю.

Нас з Чернігівщини знайшлося семеро охочих туди їхати. Поселилися у селищі Лісове Кіровської області. Другого лютого приїхали, а третього у мене день народження. Я із собою узяв і шампанського, і горілки. Бо знав, що там нема.

Відмітили іменини. Тут заходить людина у білому кожусі. Питає: «Є серед вас шофери?» А водій треба був для КДБ. «Підеш у КДБ?» — «Піду». Через годину приходить друга людина, теж у білому кожусі (у білих начальство ходило, а хто нижче — у чорних). Каже: «Не йди! Що те КДБ? Ми тебе направимо у міліцейську школу, відучишся, станеш офіцером».

А нас уже й атестували, звання дали молодшого сержанта. Уже й форму дали. Відмовився бути водієм. Згодом викликають і кажуть: «Пропонуємо поїхати у Кіров учитися на фізрука-плаврука для піонертаборів». Відучився, отримав посвідчення. Думав у Чернігів повертатися. У мене уже й син народився. Мама телеграму прислала. Весь готель прийшов вітати. З подарунками: у кожного — по літру горілки. Де вони взяли, не знаю. Багато москвичів у готелі жило, лісом займалися. Проблема була із закускою, з продуктами. Закуска — яблука. Тиждень гуляли.

Вільнюс: учився на опера

— Запропонували навчатися у Вільнюській школі. Приїхало багато, а на потік потрібно було чоловік 150. Чекали екзаменів. Жили у казармах. Працювали, картоплю збирали по колгоспах.

Якось на шикуванні полковник кафедри кримінального права запитує: хто уміє працювати зі шпоном (тоненький деревний матеріал). Хто уміє фанерувати, шпон на тирсоплиту клеїти. А я ж закінчив у Чернігові шосте ПТУ, на Музикалці (колишня фабрика з виробництва музичних інструментів). І шкатулки робили, і меблі, і фанерувати училися.

Полковник нас везе у Міністерство зв’язку, там робили стенди, наглядну агітацію.

Я узяв дошку (із фанери) — а там усередині повітря шумить. Усі дошки перещупав. Хрестики там поставив, де виявив брак. Приїздить полковник. Кажу: «Трошки не так». — «А як? Що треба зробить?» — «Розрізати. ПВА-клей підсунути і через газету праскою — раз, зашліфувати і лаком покрити».

Не допускалися до екзаменів, хто не умів плавати. 25 метрів басейн, відкритий. А вже холодно, по добрій волі не купався б. Кажу: «А я фізрук-плаврук, так чи треба мені плигати у ту воду, чи не треба?» Автоматом залік поставили. Кажуть: «Холоду боїшся, а ти ж на Півночі був». Та сибіряк не той, хто холоду не боїться, а той, хто добре одягається.

Поздавали екзамени, а результатів не вивішують.

А я так уже заскучав за Україною, за ріднею. Думаю, навіть якщо поступив, кину. Що мені робить тут самому? 23 роки хлопцю, у Чернігові дружина, син, йому 6 місяців, сестра, мама.

Пішов по документи — думаю, заберу та й буду у Чернігові у міліції працювати. Назавтра приходить полковник: «За дружиною, за сім’єю додому їдете? Ви поступили». Своєю машиною везе на вокзал, бере для мене через комендатуру квиток.

Забрав дитя, дружину і поїхав. Знайшов квартиру за Вільнюсом у поляків. Платив за житло 30 рублів, а отримував усього 60.

Дружина моя з Прилуцького району, співучий голос, говорила українською. Як прийде в магазин, завідувачка зупиняла чергу, казала продавщиці: «Відпусти хохлушку, бо у неї дитя». А я російською розмовляв. Школа на російській, армія на російській. То мене залучали до робіт у магазині — мішки перенести, щось завантажити. Хазяйку квартири просили: «Пришли хохла свого, хай поможе».

Два роки у школі учився. Рік учили що попало: історію, політекономію, теорію держави і права, мистецтво, мову. А на другий рік — оперативно-розшукова діяльність. На російській мові викладали. Але якщо я з України, то законодавство мав знати і українське, і російське, і литовське.

У В’ятку не хотів повертатися. Москва дала направлення у Красноярський край. Направили мене у Тагору. Щоб запам’ятати назву міста, я для себе прозвав його «Тая гора».

Тагора: служив у карному розшуку

— Поїхав із сім’єю. Тут тепло, а там мороз. А я в плащику. Красива форма, золоті погони. Валянки, зимову одежу із собою брали. Сина переодягали, перевзували в аеропорту.

Приземлились у Красноярську, переїхали у другий аеропорт. Літаком долетіти до Кежми. (Вона зараз під водою, на її місці штучне море, що утворилося у результаті спорудження Богучанської ГЕС на Ангарі). Із Кежми — літаком на Тагору.

Прилетіти — їсти щось треба. Офіцерські дружини приносять хто що. Хто курку мерзлу, хто круп, хто банку помідорів, і навіть пачку масла. Кажуть: «Так треба». Місяць прослужив, отримав пайок офіцерський: масло, олію, крупи, 30 яєць. Зарплата була 240 рублів. Погони стоїли 110 і посада 110. Через півроку «полярки» (так звані сєверні) почав отримувати.

Сина віддали у дитсадок. Донька народилася. Аня народила якраз на свій день народження, 30 листопада, увечері. Пологовий був за 120 кілометрів. Вертоліт викликали. Різниця у часі між нашим і північним — чотири години. Я просив, щоб записали в один день, щоб збігалися дні народження.

Сказали: «Ти мент, по-твоєму не буде». Офіцерів не люблять. Там багато ссильних, багато засуджених. Набудували тюрем, колоній, звіра прогнали.

У Тагорі навіть чернігівські сиділи. Один з Пльохова Чернігівського району, Нікітченко Петро. Він уже помер. 5 тисяч кілометрів від батьківщини, і ми побачилися. Коли я був дільничним на Чернігівщині, розкриваємо злочин — знову він. І я йому знову наручники надягаю. Каже: «Да, начальник, це судьба».

Смолин, Андріївна: був дільничним

— На Півночі я був навіть далі, ніж сім’я Ликових (про те, як жила сім’я старовірів, писала колись «Комсомольська правда». — Авт.). Але ж там нічого не цвіло, крім черемхи. Дефіцит кисню, 20 відсотків. Молодий організм, звикаєш. Частіше дихаєш, як риба на придусі.

Прослужив чотири роки. Приїхав у Чернігів. Попросився на службу. 16 січня 1990 року приземлився у Борисполі.

Потрапив на службу у райвідділ. Відправили на перепідготовку у Київ, разом із начальником карного розшуку Чернігівського району Григорієм Морозом.

Поставили дільничним у Смолині Чернігівського району. Гукали на інші посади. Я сказав, що кращої роботи нема. Дільничний — це робота з людьми, це кисень мій. Або карний розшук, або дільничним. У 2001-ому пішов у відставку

У Смолині була сім’я, будинок. Начальник райвідділу міліції був із Андріївки, мене у своє село направив. Дружина трохи запила, загуляла із хлопцем, на 22 роки молодшим. Розлучилися десять років тому, у 46 років. Вигнав їх з Андріївки. Живуть на Прилуччині. Будинок у Андріївці будував, та не завершив. На будівництво потрібні кошти, а я дітей учив. Не одружився, в активному пошуку не був. У селі подобається жити, у місті не хочу.

— А я же дар? Чим допомагає?

— Зорієнтуватися, кому варто довіряти, кому — ні.


Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1600), 5 січня 2017 року

Теги: дар прозріння, Микола Сапоненко, Майдан, майор міліції, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект