moregoods
Пародонтакс
Шампунь
Доместос
Рекс
Шампунь
Крем дневной
Мицелярная вода
Тушь
Ленор
Кондиционер
moregoods
Зубная нитка
Пятновыводитель
Сейфгарт
Тайд
Рексона
Сиф
краска
крем для рук
Даф
Шампунь Даф
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Опер Микола Сапоненко на Майдані отримав дар



Опер Микола Сапоненко на Майдані отримав дар

56-річний Микола Сапоненко з села Андріївка Чернігівського району каже, що на Майдані отримав дар прозріння. Почав відчувати людську енергетику.

- Подивлюся в очі, почую голос, зрозумію, яка людина. Якщо позитивна енергія, дихається легко і тіла ніби не відчуваю.

Це вважає, прийшло після побаченого і пережитого.

На Майдан Микола Сапоненко прийшов із органів. Він майор міліції у відставці. Закінчив Вільнюську школу підготовки начскладу (начальницького складу) МВС СРСР. У ній готували оперативників у системі МВС. Це була колишня школа Абверу, органу армійської розвідки та контррозвідки Німеччини.

Діти Миколи Сапоненка – Сергій та Альона – теж служать у поліції.


Микола Сапоненко


«Полетів щит разом із кистю, стирчали сухожилки, кров лилася»

— Був свідком, як на Майдані у Києві хлопцю відірвало руку, — розказує Микола Сапоненко. — Він щит узяв у праву руку. І полетів щит разом із кистю, стирчали сухожилки, кров лилася. Фуражка дибом ставала. (http://24tv.ua/ru/vzriv_na_maydane_parnyu_otorvalo_kist_ruki_n406345Авт.).

Несли на палицях два колеса (покришки). Хто молодший, і три носив. Євген Ніщук, теперішній міністр культури, кричить: «Щити беріть, щити, щоб обличчя не обпекло». У масках, у шоломах були люди, але це не захищало від полум’я. От цей хлопець і узяв щит...

Я колеса з батьком Атрошенка носив (Владислав Атрошенко — мер Чернігова, батька звати Анатолій Федорович. — Авт.) Жили навпроти КМДА (Київської міської державної адміністрації) у палатці.

Наших, чернігівських, палаток за весь період Майдану бачив дві. Біля Будинку профспілок одна. Там зробили штаб. Звєрєв (Микола Звєрєв, колишній депутат, згодом голова Чернігівської облради) був одним із організаторів. І біля КМДА була палатка, щоб зігрітися, поїсти.

Усіх у палатці навіть не знав. Була Ірина Вовк, згодом стала головою Ріпкинської райдержадміністрації. Світлана Жимолостнова. Наталія Іванченко. Людмила Михайлівна, Віра Мартинівна.

Зараз чую: Майдан був приплачений. Може, й платили — але на Антимайдані. На Євромайдан за свої гроші їздили. Приїжджали не з порожніми руками. Кожен щось привозив. Молоко у Чернігові купували. Коли міліція сльозоточивими гранатами обкидала, людям потрібно було молоко. Воно захищає від ураження газом. Я скучаю за Майданом. Відчував на ньому, що я не один такий у державі. Майдану віддав 62 дні. Приїхав 2 чи 3 грудня.

Отримав посвідчення учасника Майдану. Їх давали у кінці грудня 2013 року. Щоб отримати документ, заповнювали анкети.

В'ятка: став лейтенантом

— Я гусавець, родом з села Гусавка Менського району, — розповідає про себе. — Мама Надія Сапоненко отримала квартиру у Чернігові, у районі Нафтобази. 7-8 класи я у Чернігівській школі №4 учився, а після школи — у ПТУ №6 на Музикалці.

Прийшов з армії, а мої друзі служили у міліції. І мене повели влаштовуватися на Шевченка, 13. Начальником був Булка, з Березни.

А я працював шофером у 35 автоколоні, пиво по області возив.

Та ось приходить повістка додому. «Запрошуємо у «Градецький» готель, кімната номер такий-то, для бесіди. У вас є можливість поступити у будь-яке училище МВС Радянського Союзу».

Я повністю розрахувався. І потрапив в установу К231, місто В’ятка, між кордоном Комі АРСР і Кіровською областю.

Нас з Чернігівщини знайшлося семеро охочих туди їхати. Поселилися у селищі Лісове Кіровської області. Другого лютого приїхали, а третього у мене день народження. Я із собою узяв і шампанського, і горілки. Бо знав, що там нема.

Відмітили іменини. Тут заходить людина у білому кожусі. Питає: «Є серед вас шофери?» А водій треба був для КДБ. «Підеш у КДБ?» — «Піду». Через годину приходить друга людина, теж у білому кожусі (у білих начальство ходило, а хто нижче — у чорних). Каже: «Не йди! Що те КДБ? Ми тебе направимо у міліцейську школу, відучишся, станеш офіцером».

А нас уже й атестували, звання дали молодшого сержанта. Уже й форму дали. Відмовився бути водієм. Згодом викликають і кажуть: «Пропонуємо поїхати у Кіров учитися на фізрука-плаврука для піонертаборів». Відучився, отримав посвідчення. Думав у Чернігів повертатися. У мене уже й син народився. Мама телеграму прислала. Весь готель прийшов вітати. З подарунками: у кожного — по літру горілки. Де вони взяли, не знаю. Багато москвичів у готелі жило, лісом займалися. Проблема була із закускою, з продуктами. Закуска — яблука. Тиждень гуляли.

Вільнюс: учився на опера

— Запропонували навчатися у Вільнюській школі. Приїхало багато, а на потік потрібно було чоловік 150. Чекали екзаменів. Жили у казармах. Працювали, картоплю збирали по колгоспах.

Якось на шикуванні полковник кафедри кримінального права запитує: хто уміє працювати зі шпоном (тоненький деревний матеріал). Хто уміє фанерувати, шпон на тирсоплиту клеїти. А я ж закінчив у Чернігові шосте ПТУ, на Музикалці (колишня фабрика з виробництва музичних інструментів). І шкатулки робили, і меблі, і фанерувати училися.

Полковник нас везе у Міністерство зв’язку, там робили стенди, наглядну агітацію.

Я узяв дошку (із фанери) — а там усередині повітря шумить. Усі дошки перещупав. Хрестики там поставив, де виявив брак. Приїздить полковник. Кажу: «Трошки не так». — «А як? Що треба зробить?» — «Розрізати. ПВА-клей підсунути і через газету праскою — раз, зашліфувати і лаком покрити».

Не допускалися до екзаменів, хто не умів плавати. 25 метрів басейн, відкритий. А вже холодно, по добрій волі не купався б. Кажу: «А я фізрук-плаврук, так чи треба мені плигати у ту воду, чи не треба?» Автоматом залік поставили. Кажуть: «Холоду боїшся, а ти ж на Півночі був». Та сибіряк не той, хто холоду не боїться, а той, хто добре одягається.

Поздавали екзамени, а результатів не вивішують.

А я так уже заскучав за Україною, за ріднею. Думаю, навіть якщо поступив, кину. Що мені робить тут самому? 23 роки хлопцю, у Чернігові дружина, син, йому 6 місяців, сестра, мама.

Пішов по документи — думаю, заберу та й буду у Чернігові у міліції працювати. Назавтра приходить полковник: «За дружиною, за сім’єю додому їдете? Ви поступили». Своєю машиною везе на вокзал, бере для мене через комендатуру квиток.

Забрав дитя, дружину і поїхав. Знайшов квартиру за Вільнюсом у поляків. Платив за житло 30 рублів, а отримував усього 60.

Дружина моя з Прилуцького району, співучий голос, говорила українською. Як прийде в магазин, завідувачка зупиняла чергу, казала продавщиці: «Відпусти хохлушку, бо у неї дитя». А я російською розмовляв. Школа на російській, армія на російській. То мене залучали до робіт у магазині — мішки перенести, щось завантажити. Хазяйку квартири просили: «Пришли хохла свого, хай поможе».

Два роки у школі учився. Рік учили що попало: історію, політекономію, теорію держави і права, мистецтво, мову. А на другий рік — оперативно-розшукова діяльність. На російській мові викладали. Але якщо я з України, то законодавство мав знати і українське, і російське, і литовське.

У В’ятку не хотів повертатися. Москва дала направлення у Красноярський край. Направили мене у Тагору. Щоб запам’ятати назву міста, я для себе прозвав його «Тая гора».

Тагора: служив у карному розшуку

— Поїхав із сім’єю. Тут тепло, а там мороз. А я в плащику. Красива форма, золоті погони. Валянки, зимову одежу із собою брали. Сина переодягали, перевзували в аеропорту.

Приземлились у Красноярську, переїхали у другий аеропорт. Літаком долетіти до Кежми. (Вона зараз під водою, на її місці штучне море, що утворилося у результаті спорудження Богучанської ГЕС на Ангарі). Із Кежми — літаком на Тагору.

Прилетіти — їсти щось треба. Офіцерські дружини приносять хто що. Хто курку мерзлу, хто круп, хто банку помідорів, і навіть пачку масла. Кажуть: «Так треба». Місяць прослужив, отримав пайок офіцерський: масло, олію, крупи, 30 яєць. Зарплата була 240 рублів. Погони стоїли 110 і посада 110. Через півроку «полярки» (так звані сєверні) почав отримувати.

Сина віддали у дитсадок. Донька народилася. Аня народила якраз на свій день народження, 30 листопада, увечері. Пологовий був за 120 кілометрів. Вертоліт викликали. Різниця у часі між нашим і північним — чотири години. Я просив, щоб записали в один день, щоб збігалися дні народження.

Сказали: «Ти мент, по-твоєму не буде». Офіцерів не люблять. Там багато ссильних, багато засуджених. Набудували тюрем, колоній, звіра прогнали.

У Тагорі навіть чернігівські сиділи. Один з Пльохова Чернігівського району, Нікітченко Петро. Він уже помер. 5 тисяч кілометрів від батьківщини, і ми побачилися. Коли я був дільничним на Чернігівщині, розкриваємо злочин — знову він. І я йому знову наручники надягаю. Каже: «Да, начальник, це судьба».

Смолин, Андріївна: був дільничним

— На Півночі я був навіть далі, ніж сім’я Ликових (про те, як жила сім’я старовірів, писала колись «Комсомольська правда». — Авт.). Але ж там нічого не цвіло, крім черемхи. Дефіцит кисню, 20 відсотків. Молодий організм, звикаєш. Частіше дихаєш, як риба на придусі.

Прослужив чотири роки. Приїхав у Чернігів. Попросився на службу. 16 січня 1990 року приземлився у Борисполі.

Потрапив на службу у райвідділ. Відправили на перепідготовку у Київ, разом із начальником карного розшуку Чернігівського району Григорієм Морозом.

Поставили дільничним у Смолині Чернігівського району. Гукали на інші посади. Я сказав, що кращої роботи нема. Дільничний — це робота з людьми, це кисень мій. Або карний розшук, або дільничним. У 2001-ому пішов у відставку

У Смолині була сім’я, будинок. Начальник райвідділу міліції був із Андріївки, мене у своє село направив. Дружина трохи запила, загуляла із хлопцем, на 22 роки молодшим. Розлучилися десять років тому, у 46 років. Вигнав їх з Андріївки. Живуть на Прилуччині. Будинок у Андріївці будував, та не завершив. На будівництво потрібні кошти, а я дітей учив. Не одружився, в активному пошуку не був. У селі подобається жити, у місті не хочу.

— А я же дар? Чим допомагає?

— Зорієнтуватися, кому варто довіряти, кому — ні.


Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1600), 5 січня 2017 року

Теги: дар прозріння, Микола Сапоненко, Майдан, майор міліції, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект