Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » «Не дасте грошей, уколемо дві дози». Напали на батюшку



«Не дасте грошей, уколемо дві дози». Напали на батюшку

— Уночі тепер боїмося очі заплющити, — зітхає матушка, 57-річна Агафія Гавій з села Локнисте Менського району. — Три дні минуло, та ми досі ще від нападу не відійшли. Ввечері 23-го липня замкнули хвіртку і двері, дивилися телевізор. Ніщо не віщувало біди. Раптом зникло світло, була десь 23 година. Подивилися: на нашій вулиці ні в кого не горить. То вже наступного дня з’ясувалося: на нашій вулиці бандити полізли в трансформатор. Коли електрики приїхали лагодити, дивувалися, як тих, хто відключав, струмом не вбило.

Дивіться також: Зухвале пограбування: на Чернігівщині злодії вдерлися в хату священика (відео)



Стефан Гавій

— У мене хворе серце, цукровий діабет, хвороба Апноє, задихаюся під час сну. Тому вночі майже не сплю. Дрімаю напівсидячи. У нас якраз був п’ятирічний онук. Я приспав його і пішов до зали на свій диван. А матушка прилягла біля онука, — пригадує 56-річний Стефан Гавій, місцевий священик (депутат сільської ради). — Бандити у веранді вікно витягли разом з рамою і залізли. Прокинувся від того, що мені в очі б’є струмінь газу з балончика і хтось світить ліхтарем. Очі пече, дихати нічим.

— Мені те ж саме було, — додає матушка. — Я давай онука рукою прикривати. Намагалася ногою відбити той газовий балончик. Питаю: «Хто ви?» Бачу лише тінь. Молодик без маски, у капюшоні: «Тише, тише, молчи. Все будет хорошо». Прокинувся малий: «Бабо, хто ті дяді?» А їх двоє, один біля мене, інший біля батюшки орудує. Я з ліжка до дверей спальні, а він хапає мене, я падаю, кричу: «Ой, не пшикай, бо я умру, в мене серце, тиск, я недавно після операції». Затулилася руками. «Тише, тише, деньги давай». Я зняла сережки, були в мене з червоного золота, давнішні, 4,5 грама, віддала. А саму колотить.

— Я схопив його за руку з балончиком, а він кричить: «Пусти баллон, а то сорву». Я з усіх сил тримаю, тоді він давай другою рукою бити мене по голові, по чім попало. З півсотні разів стукнув, досі вся ліва сторона болить, — зітхає отець Стефан. — Він покликав напарника. Той прискочив з пістолетом, тричі вистрілив. Мені руки і ноги зв’язали вірьовкою. «Деньги давай» — «Звідки у нас гроші?» — «На вас наводка. У вас єсть десять тисяч долларов. Вспоминай, с кем ты в ссоре?»

Які десять тисяч доларів? Звідки? До церкви десяток прихожан ходить. Я від держави ні копійки не отримую. Все, що маємо, нажили з матушкою своїм трудом. По п’ять свиноматок тримали, сорго по 16 гектарів сіяли на віники. Будувалися, треба було дітей ростити, вчити. У 90-х я підприємцем був, — розповідає батюшка. — Пальці лопались, коли ми ті віники чистили. Міняли на будматеріали. Так і хату цю звели.


Матушка Агафія

— Ми вже 27 років у Локнистому живемо, — каже матушка Агафія. — Великих грошей немає. Та вони нас не слухали, витягали все із шаф, вивертали кишені, піднімали матраци, килими, книжки — все перетрушували, висипали все з посуду. Кричали: «Где ваши банковские карточки, кредитки?»

Які картки? Ми ж не пенсіонери. Була у батюшки одна, за церковне світло платити. Ніяк ремонту в хаті не зробимо. Шпалери зі стелі звисають, соромно кому сказати, — схлипує матушка, показуючи на стару стелю. — Вагонку, якою хата оббита, торік градом посікло. Так батюшка сам її знімав і навиворіт покріпив, досі не закінчив. Сам металопластикові вікна ставив. Віники поміняли на кілька листів ДСП, збирали, щоб хоч трохи облагородити оселю. Хай вже паркан старенький, та думали, хоч би будинок до зими підремонтувати, утеплити. Назбирали кілька тисяч гривень.

«Не отдадите деньги, мы сейчас вам уколем две дозы». І пляшечку з якоюсь білою речовиною перед нами трясуть. «Сейчас заберем ребенка — вы через три дня отдаете нам десять тысяч долларов, а мы вам ребенка». Я злякалася, кажу: «Можете мене відразу убити, та таких грошей нам нізвідки взяти. Ніхто не дасть і не позичить, це ж не 500 гривень», — продовжує матушка.


«Отак руки до ніг зв’язали», - показує Стефан Гавій

— Було у нас 8760 гривень: тещина пенсія і ті, що назбирали на ремонт, 2673 церковних грошей. Та 200 доларів (аліменти), донька привезла на зберігання. Тримали, щоб онука до школи зібрати. Я збирався їхати до Чернігова по свічки, вино, ладан, газети. Забрали все. Матушка просила: «Хоч 200 гривень на хліб лишіть». Обіцяли, не відклали. Почали требувати хрест церковний. Думали, золотий чи срібний, а він у мене простий, хоч я митрофорний протоієрій. Покрутили у руках, не сподобався. «Нам такого не надо. Называй богатых священников и состоятельных людей, которые живут в селе». «Я прийму мученицьку смерть, а цього робити не буду», — повторив кілька разів. Згадалося, як я і матушка до лікарні потрапили. Нам люди допомагали. Той, що був біля мене, разів сім перепитав, якого я патріархату. Я весь час відказував: «Українська православна церква Московського патріархату».

— Вони говорили російською?

— Так. Називали один одного Саша і Паша. Кричали: «У кого, как не у попа, в селе деньги есть». Я їм пояснював, що десять бабусь чотири рази на тиждень до храму ходять. Який прихід, такий і дохід. Той, що біля мене був, нервував, що аж трясло. І знову почалося вимагання. Очі печуть, як вогнем, прошу: «Дайте промити». «Нельзя, потому что еще хуже будет. Утром умоешься». А той газ, що на руки попав, між пальцями пече. Зле мені стало. Кажу: «Отам лежать таблетки, води дайте». Той, що був біля мене, змилостився, дав таблетку і тричі воду підносив. Навіть руки на хвилинку розв’язав, та потім закрутив їх знову спереду шпагатом, ще й кабелем до зв’язаних ніг спереду закріпив. Так і сидів я зігнутий.

Відкрили пляшку «Кагору», випили цілу. Лікер і дві консерви «скумбрії» забрали, документи на хату, на автомобіль, на причіп, права, техпаспорт, рушницю, що від дядька лишилася, мобілки. І кричать: «Ключі від машини давай». А де їх знайдеш, без світла, коли вони все у хаті перевернули? Розлютилися, що обіцяних навідниками десяти тисяч доларів не знайшли. Кажуть: «Они втрое больше нам заплатят», — це про тих, що навели. — «И мы тебе втрое больше вернем, только в полицию не заявляй. Через несколько дней под церковью найдешь письмо, кто навел». Тоді я і кажу: «Заявлять не буду. Ви тільки машину мені лишіть на трасі біля Локнистого». Пообіцяли. Спитали: «Сколько горючего в баке?» Кажу: «Літрів до десяти». Матушку, коли відходили, зв’язали: «Сидите и не ходите, а то под дверью граната взорвется». Ми вже о пів на четверту ранку вивільнилися від пут. Кинулися до односельців за допомогою. Об’їхали усі дороги аж до самої Березни — немає мого старенького авто. Приїхала поліція, та відбитків їхніх пальців не знайшли. Бо нападники були у рукавичках.

Зняв у лікарні побої. Голова болить і досі. Невропатолог каже: «Треба лягати». А я відповідаю: «Ви що, мене безоплатно лікуватиме?». Он конюшину на зиму корові треба косити, 15 гривень сотка, доведеться просити, аби робили у борг. Якось із Божою поміччю воно буде, — зітхає батюшка.

— А я хочу в очі тим людям подивитися, які отих двох до нас направили. Дитину не пожаліли. Все ж могло статися. Господь їм суддя, — утирає сльози пані Агафія. — У селі усі знають, які у нас статки.

* * *

Старенькі «Жигулі» «ВАЗ-2106» наступного ранку поліція знайшла в Чернігові на вулиці Рокоссовського, неподалік кінотеатру «Перемога». Мобілки були в авто.

Відкрито два кримінальні провадження: за статтею 187 (грабіж, поєднаний з проникненням у житло) та статтею 289 (незаконне заволодіння транспортирним засобом, вчинене за попередньою змовою групою осіб).

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №31 (1682), 2 серпня 2018 року

Теги: Стефан Гавій, Локнисте, кримінал, пограбування, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект